— Так, — почав він. — Я був мимохіть нещирий. Але я цього сам не розумів, поки ви не довели своїм аналізом. А втім, кажіть, що хочете, Фроно, а я вважаю, що жінка не повинна торкатись бруду.
— А хіба ми не можемо, як ті боги, розуміти, що добре, а що зле?
— На жаль, ми не боги! — Він сумно похитав головою.
— Тільки чоловіки — боги?
— Це балачки сучасних жінок, — похнюпився він. — Рівноправність, право голосу й таке інше.
— Ні, зовсім ні! — запротестувала вона. — Ви не хочете чи не можете мене зрозуміти. Я обстоюю не права жінки, не нову жінку, а нову жіночість. Через те, що я щира, що я хочу бути природною, чесною, правдивою, що роблю так, як думаю, ви волієте не розуміти мої вчинки й критикувати їх. Я намагаюся не йти всупереч своїм переконанням і гадаю, що це мені щастить, а ви не бачите в моїх вчинках ні складу, ні ладу. Бо вам це первина — бачити природну жінку, в якої слово не розбігається з ділом. Вам більш зрозумілі квіти, викохані по теплицях, оті гарненькі, безпорадні, пухленькі, старанно виплекані істоти, чарівно невинні й злочинно неосвічені. Вони не природні і не дужі, і не можуть вони родити природних та дужих дітей.
Вона враз примовкла, бо почулась чиясь важка хода; хтось увійшов до вітальні і все ближче ступав м'якими мокасинами.
— Ми все ж приятелі, — так? — поквапливим шепотом спитала вона, і в Корлісових очах прочитала відповідь.
— Я не заважатиму? — мовив із притиском Дейв Гарней, повільно оглядаючись довкола, перше ніж привітатись за руку.
— О, нітрохи! — відказав Корліс. — Ми вже так одне одному надокучили, що тільки й думали, аби хто прийшов. Коли б не ви, то ми, певне, почали б сваритись. Адже так, міс Велс?
— Я вважаю, що він не зовсім правдиво освітлює факти, — усміхнулася Фрона. — Ми вже й так почали сваритись.
— Ви ніби аж почервоніли від запалу, — критично зауважив Гарней, витягуючись своїм довгим тілом на подушках канапи.
— Ну, що там чути про голод? — запитав Корліс. — Організовано вже громадську допомогу?
— Не треба ніякої громадської допомоги. Батько міс Велс уже про все подбав. Він усіх залякав. Три тисячі помандрувало льодом у гори, а півтори вернулося назад, туди, де їхні криївки з живністю. Тепер небезпеки немає. Трапилось так, як Велс і гадав: люди, щоб набити ціни, поховали харчові припаси. Це налякало тих, у кого їх не було, й вони цілим табором, з собаками, рушили до Солоної Води. Між іншим, — Гарней повагом підвівся, — навесні, саме на важку дорогу, буде великий попит на собак, і ціна на них значно підскочить. Я вже скупив штук до сотні. Думаю заробити доларів по сто на кожному.
— Ви так гадаєте?
— Я цього певний. Між нами кажучи, на тому тижні я думаю послати двох хлопців у Пониззя, хай закуплять там найкращих п'ятсот собак. Я вже досить пожив у цих краях, щоб не прохопитися.
Фрона засміялась.
— Аз цукром хто вклепався, Дейве?
— Мало що може трапитись! — відказав спокійно той.
До речі, про цукор. Я добув газету «Поштовий вісник Сіетла», лише місячної давності.
— Що там пишуть про Іспанію та Сполучені Штати?[11]
— А ви не хапайтесь, не хапайтесь! — довгов'язий янкі замахав руками, не давши Фроні змоги докинути й своє запитання.
— Ви її читали? — спитали Корліс та Фрона разом.
— Еге! Все перечитав, до останнього рядка. Навіть оголошення.
— То розкажіть, будь ласка! — попросила Фрона. — Чи…
— Стривайте, міс Фроно. Я розповім усе по черзі. Заплатив я за газету п'ятдесят доларів. Чоловіка, що мав цю газету, я перестрів дорогою на Клондайк і зараз же перекупив її. Той дурень міг би взяти за неї й сотню, коли б був дійшов до міста.
— Та про що ж там пишуть?
— Я ж вам кажу, що за газету дав п'ятдесят доларів. Це єдина газета, що сюди дійшла. Всіх нетерплячка бере, хочуть почути про новини. Тому я й запросив сьогодні на вечір кілька осіб. Ваша вітальня, міс Фроно, це єдине відповідне місце. Тут можуть вони читати вголос, один по одному, досхочу. Звичайно, коли ви дозволите скористатися помешканням.
— Та будь ласка! Я дуже рада. І це дуже гарно з вашого…
Він відмахнувся від її компліменту.
— Я так і думав. Отже, ви кажете, що я вклепався з цукром. Але слухайте: кожна особа, чи чоловік, чи жінка, коли захоче хоч оком скинути на мою газету, повинна дати мені за це п'ять чашок цукру. Зрозуміли? П'ять великих чашок білого, коричневого чи кускового, мені байдуже. Всі вони напишуть мені зобов'язання, а завтра я пошлю хлопчика по цукор.
11
Про Іспанію та Сполучені Штати. — Мається на увазі конфлікт між Іспанією та СІНА, що призвів до війни 1898 року.