У мене збереглися якісь уривки спогадів про той день, сповнений розпачливої, божевільної люті на долю; мокрі коси шмагають мене по обличчю й по грудях, рясні сльози змішуються з патьоками дощу, а в душі — палке обурення і протест проти світу, такого спотвореного й несправедливого. Я безсило стукала кулаком по луці сідла, ображала свого пастуха, заганяла остроги в боки сердешного красеня Гіло, молячись у душі, щоб він став дибки, і впавши, придавив мене до землі, — тоді чоловіки не будуть більше милуватися красою мого тіла, — або скинув мене зі стежки в провалля, і про мене сказали б nay, як уста Лілоліло вимовили пау, коли він розірвав мій вінок і кинув у море…
Джордж затримався в Гонолулу довше, ніж думав. Коли він приїхав до Нагади, я вже там чекала на нього. І вія урочисто обняв мене, звично поцілував у губи, поважно оглянув мені язик, сказав, що я змарніла, і відіслав спати, обклавши гарячими каглянками і напоївши рициновою олією. І я знову ввійшла в сіре життя Нагали, як у годинниковий механізм, стала одним із зубчиків і коліщаток, що ненастанно крутяться по колу. Щоранку Джордж вставав о пів на п'яту і о п'ятій сідав уже на коня. Знову щодня та сама каша, препогана дешева кава і яловичина, свіжа і в'ялена. Я варила, пекла, прала. Крутила ручку деренчливої машинки й шила собі дешеві сукні. Два роки, що здавалися вічністю, я щовечора сиділа навпроти чоловіка за столом до восьмої години, церувала його дешеві шкарпетки і благеньку спідню білизну, а він читав торішні часописи, які позичав у когось, бо сам шкодував грошей на передплату. А як наставала пора спати — треба ж було ощадити гас, — він заводив годинника, записував у щоденник погоду, скидав черевики, спершу правий, потім лівий, і ставив їх рядком у ногах із свого боку ліжка.
Але тепер уже годі було сподіватися, що я прихилюсь до чоловіка, як гадалося раніше, поки принцеса Лігуе не запросила мене на прогулянку і дядько Джон не позичив мені коня. От бачиш, сестро, нічого цього не було б, якби дядько Джон відмовився дати мені коня. А так я спізнала кохання, спізнала Лілоліло; хіба після цього я могла шанувати й любити свого чоловіка? І наступні два роки в Нагалі я була мертвою жінкою, що якось ходила й розмовляла, пекла й прала, церувала шкарпетки й ощадила гас. Лікарі казали, що все сталося через благеньку білизну, бо він і в зимову негоду, і в бурю їздив по горах Нагали.
Коли він помер, я не засмутилася. Бо смуток давно вже посів моє серце. Але я й не раділа. Радість моя зів'яла в Гіло, коли принц Лілоліло кинув у море мій вінок і мої ноги забули втіху танцю. Лілоліло тільки на місяць пережив мого чоловіка. Після того прощання в Гіло я його більше ніколи не бачила. Авжеж, залицяльників у мене було багато, та я мала таку саму натуру, як дядько Джон. Кохати мені судилося тільки раз. У дядька Джона була в Кілогані кімната принцеси Наомі, а в мене вже п'ятдесят років є кімната принца Лілоліло — в моєму серці. І ти, сестро, Марто, перша, кого я впустила до цієї кімнати…
Що одна машина, зробивши коло, спинилася перед бунгало, і на моріжок вийшов Мартин чоловік. Рівний, стрункий, сивий, майже військової постави, Роско Скендвел належав до «могутньої п'ятірки», що, прибравши під свою руку все ділове життя, вирішувала долю Гаваїв. Хоч він був чистий американець, походив з Нової Англії, але за гавайським звичаєм, щиро обняв Белу й поцілувався з нею. Його пильне око відразу завважило, що тут тільки-но відбулася жіноча розмова і що хоч сестри дуже схвильовані, боятися нема чого, набута з роками мудрість поможе їм швидко заспокоїтися.
— Приїздить Елсі з дітьми, я щойно отримав радіограму з пароплава, — заявив він, поцілувавши дружину. — І погостює кілька днів у нас, перше ніж вирушити на Мауї.
— Я хотіла влаштувати тебе в рожевій кімнаті, Бело, — задумливо почала Марта Скендвел, — але їй з дітьми й няньками там буде зручніше, тож ми дамо тобі кімнату королеви Еми.
— Це навіть краще, я й минулого разу в ній жила, — сказала Бела.
Рівний, стрункий, показний Роско Скендвел, що добре знав кохання і шляхи кохання на Гаваях, став поміж красунь сестер, обняв їх обох за пишний стан і повів до бунгало.
КІСТКИ КАГЕКІЛІ
Із верхів'я гір Коолау налітав пасат, ледь ворушив велике, цупке листя бананів, шурхотів у пальмах і шелестів та шепотів у мереживному листі альгароби. Лише коли-не-коли чути було цей подих повітря, бо це був таки подих — зітхання млосного гавайського надвечір'я. А в проміжках між легенькими подувами повітря ставало важке, напоєне пахощами квітів і випарами масної, буйної землі.