Наступну хвилю капітан побачив швидше за них.
— Якщо вони спробують учепитися за цю, тоді прощай, — муркнув він до себе, бо знав, що кожен, хто б зважився на таке, був би пропащий. Цей бурун, на милю завдовжки, хоч і безбородий, був страшніший за своїх бородатих братів. Він зароджувався набагато далі за них, здіймаючись усе вище й вище, поки затулив весь обрій, і аж тоді на його зубатому, загнутому гребені закучерявились баранці.
Однак чоловік і жінка, видно, знали море. Цього разу вони не пробували ловити хвилю, пливучи поперед неї, а повернулися до тієї рухомої стіни обличчям і почали чекати. Капітан подумки похвалив їх. На цілому пляжі тільки він бачив ту сцену і, завдяки своєму біноклеві, бачив надзвичайно виразно. Бурун сунув стіною, здіймаючись дедалі вище й тоншаючи вгору, де його зелено-голубу воду пронизувало проміння надвечірнього сонця. Зелень світлішала на очах у капітана й переходила в блакить, а в блакиті спалахували рожеві й золоті іскри. Ще вище, на білому, в баранцях, гребені вигравала ціла оргія барв, аж поки вся хвиля стала калейдоскопом мінливих райдуг.
На тлі цієї хвилі голови плавців здавалися двома невеличкими цятками. І ті маленькі цятки зважилися стати на герць із сліпою стихією, вистояти перед морським титаном. Вага навислого над ними буруна могла оглушити чоловіка й потрощити тоненькі кістки жінки. Капітан дев'ятого номера мимоволі затамував дух. Про чоловіка він забув. Він дивився тільки на жінку. Якщо вона розгубиться, злякається, зробить один невиважений порух, страшна сила шпурне її на сто футів, розтрощить, безпорадну й немічну, об корали, а підводна течія винесе її в море на здобич дрібним акулам, надто боягузливим, щоб напасти на живу людину.
Чому вони не пірнуть заздалегідь, питав себе схвильований капітан, а чекають, поки остання безпечна мить обернеться в першу мить смертельної небезпеки? Він побачив, як жінка обернулась до чоловіка, всміхнулася, і той також відповів їй усмішкою. Хвиля вже почала підіймати їх, а високо над ними із білого гребеня бризнула піна, розсипаючись рожевими й золотими краплями. Дужий пасатний вітер підхопив ті бризки й шпурнув ними назад у море. І тоді, на відстані шести футів одне від одного, вони разом пірнули під хвилю, і тієї ж миті вона важко опала вниз. Як комахи зникають у химерних закрутках гігантської орхідеї, так і вони зникли, коли пінява борода, гребінь і бризки сотнями тонн загриміли вниз на те місце, де вони щойно чорніли і де їх уже не було.
Врешті вони знову з'явилися позад хвилі, поряд, так само за шість футів одне від одного, і дужими помахами попливли до берега, готові або спіймати наступну хвилю, або пірнути під неї. Капітан дев'ятого номера дав знак своїй команді розходитись, а сам сів на поруччя веранди, відчуваючи дивну втому і далі стежачи за плавцями в бінокль.
— Не знаю, хто вони, — мовив він сам до себе, — тільки не малагіиі. Малагіиі так не плавають.
Такий могутній прибій у Вайкікі буває не щодня, вірніше — дуже рідко, і хоч Бартони й далі викликали цікавість і обурення приїжджих дам, капітани з яхт-клубу вже за них не турбувалися. Вони бачили, як подружжя відпливало від берега, зникало в синій далині, а через кілька годин або помічали, або й ні, як воно верталося назад. Головне, що капітани за них не боялися, бо знали, що вони вернуться.
А все тому, що Бартони виявилися не малагіні. Вони були свої. Іншими словами, чи, радше, одним виразним гавайським словом, вони були камаїни (старожитці). Сорокарічні острів'яни пам'ятали Лі Бартона змалку, коли він справді був малагіні, хоч і дуже молодий. Відтоді, повертаючись сюди часто й надовго, він устиг здобути почесне звання камаїни.
Щодо Айди Бартон, то місцеві дами одного з нею віку зустрічали її обіймами і щирими гавайськими поцілунками (потайки дивуючись, як їй пощастило зберегти свою фігуру). Бабусі запрошували її попити чаю і погомоніти про минуле в садочках забутих садиб, яких не бачить жоден турист. Ще не минуло й тижня, відколи вона приїхала, як стара королева Ліліуокалані послала по неї й лагідно дорікнула, що вона її забула. А беззубі діди, сидячи на прохолодних, пахучих матах, згадували про її діда, капітана Вілтона; самі вони його вже не пам'ятали, але любили переповідати те, що чули від своїх батьків про його буйне, веселе життя і шалені витівки. Це був той капітан Вілтон, або Девід Вілтон, або «Вдатний на все», як захоплено називали його за тих далеких часів гавайці, спершу торгівець на дикому Північному Заході, тоді вбогий волоцюга і капітан без судна, той що в 1820 року на березі Кайлуа вітав перших місіонерів, які прибули на бригові «Тедіес», а через кілька років утік з дочкою одного з тих місіонерів, одружився з нею, втихомирився і довго, чесно служив Камегамегам на посаді міністра державної скарбниці й начальника митниці, водночас виступаючи посередником і миротворцем між місіонерами — з одного боку — і строкатими юрбами волоцюг, торгівцями й гавайськими ватагами — з другого.