Леонсія гордовито випросталась і не втрималась лише тоді, як Френк знову надів їй на пальця обручку й поцілував руку, прощаючись. Перед дверима вона обернулась і безгучно прошепотіла: «Я кохаю тебе».
Рівно о десятій під бій дзиґарів Френка виведено надвір, де стояла шибениця. На видовисько зібралася вся весела й гомінка людність Сан-Антоніо, не рахуючи мешканців поблизьких осель, а також Леонсії, Енріко Солано та його п'яти сипів. Енріко і його сини, лютуючи, неспокійно походжали коло шибениці, а начальник поліції, мавши за спиною комісара й жандармів, сяяв наче діамант. Даремно намагалася Леонсія підійти до Френка і даремно родина вмовляла її піти геть. Даремно також її батько й брати запевняли, що Френк не та людина, котру треба покарати. Начальник поліції зневажливо посміхнувся й звелів братися до страти.
Стоячи вже на помості, Френк відмовився висповідатись, сказавши по-іспанському священикові, що безневинна людина, яку мають повісити, не потребує посередництва, щоб перейти до кращого світу, та що посередники потрібні більше тим, хто вішає.
Френкові зв'язали ноги й заходилися зв'язувати руки, а кат держав напоготові зашморг і чорний каптур, щоб накласти їх на нього, коли це десь іздалеку почувся спів:
Майже непритомна з горя Леонсія, зачувши пісню, вернулась до тями і навіть скрикнула з радості, коли побачила Генрі Моргана, що розштовхав сторожу біля воріт і зайшов у двір.
Єдиний, кому ця поява завдала прикрого жалю, був Торсе, та цього ніхто не помітив. Натовп погодився з начальником поліції, який, знизавши плечима, заявив, що нема великого значення, кого будуть вішати, аби тільки вішати. Однак тепер уже зняла лемент ціла родина Солано, заявляючи, що Генрі не вбивав Альфаро, а Френк і собі гримнув на юрбу з помосту, поки йому розв'язували руки й ноги:
— Ви судили мене. А його ні. Ви не маєте права вішати людину без суду. Треба спершу судити його.
І коли Френк, зійшовши з помосту, обома руками схопив Генрі за руку, до них з наказу начальника поліції наблизився комісар і з дотриманням усіх формальностей заарештував Генрі Моргана, обвинувативши його в убивстві Альфаро Солано.
РОЗДІЛ IV
— Головне — діяти швидко, — промовив Френк до гуртка Солано, що радилися на веранді своєї гасієнди.
— Авжеж, головне! — обурено скрикнула Леонсія й навіть перестала нервово ходити. — Головне — це врятувати його. — Щоб підсилити свою думку, вона запально помахала пальцем перед Френковим носом, а не задовольнившись із цього, з не меншим запалом помахала ще пальцем перед носом свого батька та братів.
— І то швидко! — додала вона. — Ми мусимо дій ги швидко. А то… — її голос урвався на згадку про жахливу небезпеку, яка загрожує Генрі, якщо вони не діятимуть швидко.
— Для начальника поліції всі грінго однакові, — співчутливо кивнув головою Френк, а сам подумав: «Що за вродлива та гарна дівчина! Він, певно, підняв уже весь Сан-Антоніо й не забариться з вироком. Генрі чекатиме на вирок не довше за мене. Треба визволити його сьогодні ж уночі».
— Слухайте, — знову почала Леонсія, — ми, Солано, не можемо допустити до цієї… до цієї страти. Наша честь… наші гордощі… Ми не можемо дозволити цього. Кажіть-бо хто-небудь! Ви, батьку! Вигадайте щось!
Поки Солано радилися, Френк мовчав, думаючи про своє. Леонсіїн запал чарував його, але то було задля іншого, і це не дуже втішало Френка. Перед очима в нього все ще стояла та хвилина на тюремному дворі, коли його звільняли й арештовували Генрі. Він і досі бачив, — і це вражало його в самісіньке серце, — як Леонсія кинулась до Генрі, а той, помацавши Леонсію за руку й переконавшись, що обручка на пальці, пригорнув її до себе й поцілував довгим поцілунком.
«Ну, годі», — подумав зітхнувши Френк. Принаймні він зробив, що зміг. Хіба ж, коли Генрі відвели, не сказав він Леонсії спокійно й розважно, що Генрі її наречений і що вона, бувши з родини Солано, не могла зробити розумнішого вибору?
Однак ці спогади анітрохи не тішили Френка. Не тішило його й почуття справедливості свого вчинку. Атож, він повівся чесно. Це не викликало в нього сумніву й загартовувало його серце проти дівчини. Та він переконався, що почуття справедливості в цьому випадку — далеко не найкраща розрада.
Але чого ж бо ще можна сподіватися? На нещастя, він запізно приїхав до Центральної Америки, і ця чудова дівчина віддала вже серце тому, хто з'явився перший, людині, не тільки не гіршій за нього, ба навіть, як підказувало йому почуття справедливості, ще кращій. І це почуття спонукало Френка додержувати вірності Гепрі Морганові, своєму родичеві, свавільному нащадкові свавільного предка, юнакові у парусинових штанях і в обшарпаному сомбреро, тому, хто цікавиться чужими вухами, їсть самі тільки морські сухарі й черепашачі яйця і ладен перекопати Бичачий і Телячий острови, шукаючи скарбів старого сера Генрі.