Поки Енріко Солано та його сини обговорювали й обмірковували всілякі плани, а Френк прислухався до них одним вухом, з гасієнди вийшла служниця і, шепнувши щось Леонсії, повела її за причілок будинку в другому кінці веранди, де відбулася сцена, що і розважила б Френка, і розсердила, якби він її побачив.
Там Леонсія зустріла Альвареса Тореса, вбраного в розкішний середньовічний іспанський стрій багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Знявши сомбреро, він низенько схилився перед нею й посадив у крісельце з індіянського очерету. Леонсія відповіла сумно, але водночас і зацікавлено, бо сподівалася почути якесь слово надії.
— Суд скінчився, Леонсіє, — промовив він тихо й ласкаво, немов говорячи про небіжчика. — Його засуджено до страти. Завтра о десятій годині ранку. Це — прикра подія. Надзвичайно прикра. — Торес знизав плечима. — Ні, я не хочу говорити про нього нічого поганого. Він був пристойна людина. Мав єдину ваду — нестриманість. Він був занадто запальний і завзятий. Це й призвело його до злочину. Якби він був трохи спокійніший, то не вбив би Альфаро…
— Він і так не вбивав мого дядька! — вигукнула Леонсія, підвівши до нього голову й змінившись на виду.
— Це дуже прикро, — журно вів далі Торес, з ґречності уникаючи зайвих суперечок. — Суддя, люди, начальник поліції — геть усі, на превеликий жаль, певні, що він винний. Я страшенно шкодую. Але я приїхав побачитися з вами не для цього. Я пропоную вам свої послуги. Моє життя, моя честь… передаю їх до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.
Торес раптом ухопив Леонсіїну руку і, галантно схилившись перед нею на одне коліно, вже лагодився залляти її новими струменями своєї проречистості, аж тут в око йому впала обручка з діамантом на пальці в дівчини. Він насупив брови, але відразу опустив голову і підвів її лише тоді, як обличчя прибрало звичайного виразу.
— Я знав вас іще маленькою, Леонсіє, — почав він знову, — отакісінькою маленькою чарівною дівчинкою й завжди любив вас. Ні. ви слухайте, я дуже прошу. А коли ви, скінчивши за кордоном освіту, повернулися з пансіону вже дорослою шляхетною панною, ваша врода запалила мене. Але я терпів. Я уникав освідчуватись. А втім, ви й так повинні були здогадуватись. Та, певно, й здогадувались. Я завжди палав до вас пристрастю. Мене пекло полум'я вашої вроди, полум'я всього вашого єства, ще прекраснішого за вашу вроду.
Спинити Тореса було неможливо. Леонсія добре це знала й терпляче слухала, позираючи на його нахилену голову та знічев'я запитуючи себе, де це йому так невдало підстрижено чуба — в Нью-Йорку чи в Сан-Антоніо.
— Чи відомо вам, чим ви були для мене від того часу, як повернулися?
Вона не відповіла й не намагалась навіть випручувати своєї руки, хоч як боляче врізався в неї перстень Генрі Моргана. Навряд чи вона добре чула його слова, поринувши в низку спогадів про давнє минуле. Не так гучно розповів їй Генрі Морган про свою любов і не словами підбив її під свою волю — то була перша ланка її думок. І чому це люди іспанської крові завжди висловлюють свої почування так екстатично? Генрі був зовсім інакший. Він не сказав ані слова. Він діяв. Зачарований нею, та й сам зачарувавши її, без щонайменшого попередження — адже Генрі був певний, що не здивує й не злякає Леонсію, — він пригорнув її до себе й поцілував. А її уста, як виявилось, були нелякливі й не відповіли йому мовчанкою. І лише по цьому першому поцілункові, не випускаючи дівчину з обіймів, Генрі почав говорити.
— Що там придумали на другому кінці веранди її родичі та Френк Морган? — міркувала Леонсія далі, глуха до благань і зітхань Альвареса Тореса. — Френк! Ох!.. Вона навіть зітхнула, не розуміючи, як це її серце, що так самовіддано кохає Генрі, могло полюбити ще й іншого грінго. Хіба ж вона така легкодумна? Хіба для неї однакові всі чоловіки, аби лише то був чоловік? Ні-ні! Вона не вітрогонка й не зрадниця… А проте… Мабуть, це через те, що Генрі й Френк занадто подібні один до одного і її бідолашне, нерозумне жіноче серце не вміє розрізняти їх. І ось тоді, як їй здається, що за Генрі Морганом вона пішла б хоч на край світу, поділяючи з ним і щастя і недолю, в той самий час вона гадає, що за Френком пішла б ще далі. Вона любила Генрі, по врочисто проказувало їй її серце. Та вона ж любила й Френка, і майже вгадувала, що й Френк любить її. Вогонь його губ, що обпалив там, у в'язниці, їй уста, і досі кидав її в жар. Вона по-різному любила їх обох, і це почуття не вкладалося їй у мозок і мало не доводило до ганебного висновку, що вона, остання й єдина жінка в родині Солано, звичайна собі вітрогонка.