Так виклав питання Джон Люїс, відомий під прізвиськом Морський Законник.
Справді-таки, в кубрику «Мері Томас» ішлося про дуже серйозну справу. І тільки-но підвахтові заговорили про свій клопіт, як і чергова вахта спустилася вниз і приєдналась до розмови, бо стояв штиль і роботи на палубі не було. Самий стерничий стояв за штурвалом, та й то тільки для годиться. Навіть «Синаш» Рассел, кают-юпга, і той скрався сюди, щоб послухати.
А хвилина таки була серйозна, і про те свідчили похмурі обличчя матросів.
Цілих три місяці «Мері Томас», мисливська шхуна, полювала на котиків понад узбережжям Японії і далі на північ, до Берінгового моря. Ближче до материка в цьому морі вони мусили припиняти промисел, а то й зовсім у ті води не заходити, бо там починалася заборонена зона — місця, де міг спокійно плодитися хутровий звір, і де патрулювали російські сторожові судна.
Тиждень тому шхуна потрапила в густий туман, а на додачу ще й запало цілковите безвітря. Відтоді туман уже не розходився, і лиш коли-не-коли налітали подмухи майже нечутного вітерця. В самому цьому, власне, лихого нічого не було, бо мисливські шхуни не поспішають, доки навколо них трапляються котики. Непокоїло команду те, що течія в цій місцевості нестримно несла судно на північ. Отже, «Мері Томас» мимоволі продрейфувала за лінію кордону, і тепер годину по годині її несло все далі в небезпечні води, що їх стеріг російський ведмідь.
Чи далеко вже занесло шхуну, ніхто не знав. З тиждень не показувались ані сонце, ані зорі, і капітан не міг провести спостереження й визначити місце перебування судна. Щохвилини їх міг заскочити сторожовик; тоді всю команду чекає Сибір. Доля інших котиколовів-браконьєрів була добре відома людям з «Мері Томас». Ось через віщо обличчя матросів так спохмурніли.
— Друзі мої, — заговорив німець, стерник мисливської шлюпки, — погане діло. Саме як допряча здобич і тшесна, моше статися біда: росіяни схоплять нас, заперуть наші шкури й шхуну н запакують з анархістами в Сибір. Ах, душе погане діло!
— Оце ж бо й прикро, — провадив далі Морський Законник. — Півтори тисячі посолених шкір у стосах. І все це чесно здобуте. Чималий пай припадає кожному. А тепер от спіймають нас — і капець! І хоча б уже ми по-браконьєрському полювали! А то ж чесна праця, в нічиїх водах.
— А як ми не вчинили ніякої шкоди, то що вони нам зроблять поганого? — запитав Синаш.
— Чи то личить хлопцеві твоїх років стромляти носа, де старші розмовляють? — суворо озвавсь один матрос-англієць, перехилившись через край своєї койки.
— А чом би й ні, Джеку? — обстав за Синаша Морський Законник. — Його право, бо хіба він не може позбутися свого заробітку так самісінько, як будь-хто з нас?
— Авжеж, плакали наші грошики! — буркнув у відповідь Джек. Він збирався, одержавши платню, поїхати додому, побачитися з ріднею, що жила в Челсі, і серце йому мліло на саму думку, що можна втратити не тільки зароблене, а й волю.
— А звідки їм знати? — спитав Морський Законник, відповідаючи на Синашеве запитання. — Ми тепер у заборонених водах. Ну як їм доведеш, що ми сюди запливли не своєю охотою? Застануть нас тут, а в нас у трюмі півтори тисячі шкур. Як вони дізнаються, чи ми їх здирали в заборонених чи не в заборонених водах? Сам же бачиш, Синашу, все свідчить проти нас. Якби ти спіймав чоловіка з повними кишенями яблук, таких самих, як ростуть у тебе в садку, та ще й спіймав його на своєму дереві, то що б ти думав, якби той чоловік сказав тобі, що він не рвав, що його вітром туди занесло, а яблука зовсім з іншого садка? Ну, що б ти подумав, га?
Після такого висвітлення Синаш ясно побачив, до чого йдеться, і тільки безнадійно похитав головою.
— Краще померти, ніж іти до того Сибіру! — промовив один з веслярів. — Там тебе закинуть в соляну копальню, і працюй у ній, аж доки не віддаси богові душу. І ніколи вже ми не побачимо сонця. От я чув, як розповідав один чоловік, що був прикутий до свого товариша, а той узяв та й помер. А вони обидва скуті докупи! А як пошлють тебе у ртутні копальні — там слинотеча нападає. Краще хай повісять мене, ніж помирати від слинотечі.
— А що це воно — слинотеча? — спитав Джек, ураз підвівшись, і сів на койці, щойно зачув про нову халепу.
— Ну, ртуть потрапляє в кров, чи що. А тоді розпухають ясна, наче від скорбуту. Тільки ще гірше. Зуби починають хитатися. Потім викидаються по всьому тілу страшні виразки, і людина помирає в лютих муках. Навіть найздоровіші не годні довго витривати у ртутній копальні.
— Кепська справа, — повторив сумовитим голосом шлюпковий стерник у тиші, що запала після цього. — Душе кепська. Краще б я зостався був у Йокогамі. О, а це що?