[…] Я радий, що Ви цікавитесь моїми справами, але… у нас так мало спільного. Вам відомо в найзагальніших рисах, чого я прагну в житті, але про справжнього живого Джека, про його думки, почуття і таке інше Ви не знаєте майже нічогісінько. Правда, й так Вам відомо про мене більше, ніж будь-кому. Я боровся і борюсь за життя сам.
Ви кажете, щоб мені поїхати до сестри. Я знаю, як вона мене любить; а Ви знаєте? І за що саме? Я вже стільки років прожив у Окленді, й ми з нею за цей час майже не бачились — хіба раз на рік. Якби я послухався її рад та поїхав до неї, то був би тепер клерком за сорок доларів на місяць, або залізничником, або ще чимось таким. Я мав би теплий одяг на зиму, ходив би до театру, мав би тісненьке колб приятелів, був би членом якогось нуднючого товариства на зразок ЖДК[63], і говорив би так, як говорять у тому середовищі, й думав би, й робив те, що там думають і роблять, — одно слово, не знав би ні голоду, ні холоду, ні сумнівів, ні туги, ні високих поривань, не мав би ніякої мети — крім хіба купівлі меблів на виплат та одруження. Я прожив би все життя, як маріонетка, і був би ним задоволений. А вона… а вона б тоді не любила мене й наполовину так, як тепер. Якраз через те, що я почував себе — чи принаймні хотів бути — чимсь більшим, ніж двонога робоча худобина, і показав, що маю в голові трохи більше, ніж можна сподіватись від людини, вирослої в таких умовах, і що я був не такий, як більшість хлопців мого віку й стану, — через усе це вона й прихилилась до мене так. А втім, це вже друга причина; перша та, що вона була самотня, не мала дітей, ані такого, як слід, чоловіка, а їй треба було когось любити. Того ж то вона й у ЖДК виявляла таке завзяття.
Якби я завтра скорив світ, ніхто б не радів з цього дужче за неї, і вона б запевняла, ніби весь час знала, що так буде. Але доти… доти вона радила б мені не думати про це, а поринути на півсотні років у сите, сонне, безтурботне існування й умерти так само, як жив, — по-тваринячому. Навіщо стільки вчитись, аби знаходити втіху в читанні якогось вірша? Адже вона не читає їх, і нічого їй не бракує. І он скільки людей не читають, а проте живуть щасливо. І навіщо мені розвивати свій розум? Це непотрібне для щастя. Нехай мене задовольняють пусті балачки, дріб'язкові плітки, всяке нікчемство. Адже так живуть усі довкола — і живуть щасливо.
Поки жива моя мати, я цього не зроблю нізащо; але якби завтра вона вмерла, а я знав, що мені судилось таке життя, що моя доля — прожити вік в Окленді, тягнучи ярмо якоїсь сталої роботи, й умерти в Окленді, то завтра ж таки я перерізав би собі горлянку й поквитався б із цим паскудним світом. Може, Ви скажете, що це дурний запал юнацького честолюбства і що з часом він пригасне, але з мене й так уже досить пригасання.
Та якби я держався того, що Ви назвали в своєму листі моїм обов'язком, що було б з мене тепер? Простий робітник; тобто я не був би здатний ні до якої роботи, крім фізичної. Чи знаєте Ви, яке я прожив дитинство? Ось що зі мною сталось у сім років, коли я ходив до сільської школи в Сан-Педро. Я був такий зголоднілий за м'ясом, що якось нишком заліз у кошик до однієї школярки й украв шматочок — невеличкий, зо два пальці завбільшки. Той шматочок я з'їв, однак більше ніколи не робив такого. Я тоді радісінько продав би своє первородство за шматочок м'яса, як Ісав за миску юшки. Боже! Коли дехто з хлопців, об'ївшись, кидав на землю недоїдений кусник м'яса, я ладен був підняти його і доїсти з піском, і все ж не робив того. От і поміркуйте, як могли розвиватись моя душа й мій розум у таких достатках.
Та пригода з м'ясом — символ усього мого життя. Новеньку спідню сорочку я вперше надягнув тільки у вісім років. Обов'язок?.. У десять років я вже продавав на вулиці газети. Зароблені гроші всі до цента приносив додому, а в школі мене їв пекучий сором за те дрантя, в якому я весь час ходив. Через той обов'язок відтоді я не мав дитинства. Ще затемна, о третій годині, вставай, біжи по ранкові газети. Випродаси їх — не додому йдеш, а до школи. Після школи — вечірні газети. В суботу я помагав морозивникові. В неділю йшов на кегельбан подавати п'яним німцям кеглі. З обов'язку я все зароблене до цента віддавав матері, а сам ходив у лахмітті, як опудало.
А обов'язку переді мною — хіба ні в кого не було?
Фред[64] під час літніх вакацій найнявся на консервну фабрику й заробив на семестр навчання в коледжі. А я працював на тій самій фабриці не кілька вакаційних тижнів, а цілий рік. Багато місяців підряд я мусив ставати до роботи о шостій ранку і з півгодинною перервою на обід та другою на вечерю працювати до десятої, одинадцятої, дванадцятої години вечора. Платня там мізерна, але мій робочий день був такий, що я виганяв часом до п'ятдесяти доларів на місяць. І з обов'язку приносив матері все до цента. З обов'язку я одного разу пробув у тому пеклі, біля машини, тридцять шість годин поспіль — а я ж був ще дитина! Я пам'ятаю, як мені захотілося купити собі човника за вісім доларів. Ціле літо я складав гроші, цент до цента. Ціле літо зрікався всяких розваг — і на осінь таки мав уже п'ять доларів. А потім мати прийшла до мене на роботу, в цех, і попросила, щоб я віддав їй ті п'ять Доларів. Того вечора я ладен був руки на себе накласти.
63
64