Цілий рік он якого пекла — і раптом таке розчарування: мені відібрано й ту маленьку втіху.
Обов'язок! Якби я держався Ваших поглядів на обов'язок, то ніколи б не потрапив ні до середньої школи, ні до університету, ніколи в світі — довіку б лишився простим робітником.
Моє тіло й душа терпіли голод ще в дитинстві, то чому вони тепер, коли на карті стоїть так багато, не зможуть обійтися без якихось там дрібних вигод?
Правда, я врешті порвав ті пута, але навіть тоді хіба я зовсім забув за обов'язок? Я й далі чимало доларів віддавав родині. Що я зробив насамперед, як вернувся з семимісячного плавання? Купив собі ношеного капелюха, кілька сорокацентових сорочок, дві пари білизни по п'ятдесят центів, ношеного піджака й камізельку. Рівно сімдесят центів я витратив, щоб поставити по чарці давнім товаришам. А решта зароблених грошей пішла на сплату батькових боргів та на потреби родини. Працюючи на джутовій фабриці, я одержував сорок доларів на місяць, і ще мені якось перепало двадцять п'ять доларів премії на літературному конкурсі[65]. Я тоді придбав собі костюм за десять доларів та викупив годинника з ломбарду. Оце й усе, що я потратив на себе. А за два дні довелося знов заставляти годинника, бо й на тютюн не лишилось.
А скільки разів, коли я замітав класи в середній школі, приходив до мене батько й просив півдолара, долар чи два? А Ви ж знаєте, що я сам мав куди діти свої гроші, всі до цента. І чи не бувало так, що я не мав нічого в кишені, коли прийде батько, і мусив іти до «Іджису»[66] та позичати в хлопців — у рахунок платні за наступний місяць?
Чи Ви знаєте, що я перетерпів, поки вчився в середній школі та університеті? Чорти в пеклі й ті б заплакали, на мене дивлячись. І хто те знає? Хто може те знати? Як часто моє серце рвалося з туги! Обов'язок… я два роки безперестану відбивався від нього, і тепер я радий. Ви ж мене знали два роки тому — скажіть, хіба ці роки не пішли мені на користь?
Ви кажете: «Це ваш обов'язок, якщо ви хочете, щоб вас поважали ті, чия думка й чиє товариство чогось варті». Якби я держався цього правила, чи міг би я спізнатися з Вами? Якби я керувався ним, чи знав би я тепер таких людей, чиє товариство можна цінувати? Якби я держався його змалечку, чиїм товариством я був би здатний тішитись тепер? Теннісоновим? Чи гурту тупих бешкетників з вулиці?
Я не спроможний розкрити своє серце, вилити його на папері; я просто повідомив кілька фактів зі свого життя, і вони, можливо, з'ясують Вам мої почуття. Та поки Ви не знаєте струн, Ви не зрозумієте й музики. Мене Ви не знаєте — не знаєте, що я почував і думав під час усіх тих змагань і що я думаю та почуваю тепер. Голоді Голод! Відтоді, коли я вкрав шматочок м'яса, бо мною володій мій шлунок, і дотепер, коли мною володіє щось вище, я почував і почуваю голод, тільки голод.
Ви не можете цього зрозуміти й ніколи не зрозумієте.
І ніхто ніколи не розумів. Так чогось завжди виходило. Обов'язок казав: «Покинь усе, йди працювати». Так думала моя сестра, хоч у вічі мені вона б цього не сказала. Всі дивились на мене скоса; хоч вони мовчали, та я знав, які їхні думки. Я не чув жодного схвального слова, зате дуже багато осудливих. Якби мені хоч хто-небудь сказав: «Я тебе розумію!» Ще від мого голодного дитинства на мене дивилися тільки холодні, або осудливі, або глузливі очі. Найдужче мені дошкуляло те, що так дивились на мене й друзі — не вдавані, а справжні. Зверху я зашкаруб і сприймав усі удари не моргнувши оком; але як мені боліло в душі, цього ніхто крім мене не знав.
Що ж, хай буде так. Це ще не кінець. Якщо я й загину, то в запеклій боротьбі до останку, і пекло матиме в моїй особі не найгірше поповнення. Але загину я чи ні, а боротись мушу, як і досі, — сам.
Мейбл, пам'ятайте одне: той час, коли я міг оглядатись на міщанську мораль, давно минув. Мені байдуже, якщо я втрачу все, що маю, — я створю собі нове; якщо я завтра буду голий і голодний — що ж, я йтиму далі ґолий і голодний, поки не впаду; якби я був жінкою, я продавав би себе всім чоловікам, аби досягти свого. Одно слово, я не здамся.
65
66
«