Даруйте, що я так багато пишу про себе. Я радий, що Ви вже одужуєте. Як мені хочеться приїхати! Я й приїду, коли знайдеться змога.
Поки я пишу цього листа, в кімнаті Френк грає на своїй скрипці, а Джонні[67] на нервах, отож пробачте, що лист вийшов такий сумбурний.
Скажіть Тедові, що я днями напишу йому, і попросіть його, хай пояснить детальніше, що він мав на увазі під тим псалмом.
Ваш Джек
До Мейбл Еплгарт
Окленд, Каліфорнія,
28 січня 1899 р.
Люба моя Мейбл!
Ну й перепало ж мені, нівроку. Мабуть, воно й справді не дуже гарно — просити критики, а потім сперечатись. Я це розумію; але я хотів пояснити свій погляд. Напевне, не слід було цього робити, та ще й так різко. Та все ж я гадаю, що це невелика кривда для Вас. От якби я міг поговорити з Вами! Може, на словах я пояснив би все краще.
І ще одне. Я не знаю, чи поділяєте Ви Фредову думку, але гадаю, що так: нібито я занадто поспішаю, не даю своєму писанню вилежатись, охолонути; ніби я не обробляю й не переписую знов і знов, коротше кажучи, не шліфую своїх творів, як ювеліри шліфують камінці. Цим, здається, Ви пояснюєте блідість зображених у моїх творах постатей. Але є ще два пояснення. По-перше, як я вже відзначив, вони не справляють на Вас враження, можливо, через те, що Ви зовсім не знаєте таких людей у житті. І, по-друге, вина тут може бути моя, але зовсім не через невправність у письмі. Можна писати вправно, сумлінно, бездоганно і все ж досягати мізерного ефекту. Так буде в тому разі, коли я сам не бачу по-справжньому того, що зображую; і цього не направить ніяке шліфування рукопису. Ви розумієте, куди я хилю. Я певен: те, що я писав, відбиває майже з абсолютною точністю мою думку, образи, що живуть у моїй уяві. І знаю, що якби я зобразив постать Мелмюта Кіда в одному оповіданні всебічно, то не потрібен був би цілий цикл про нього[68].
Мені дуже прикро, що Вам погіршало; а Ви ж так надіялися, що вже одужаєте. Сподіваюся, що мій останній лист не зашкодив Вам — якщо він розхвилював Вас так, як, здається, розхвилював Теда, то це просто злочин з мого боку. Пробачте мені. А втім, Ви, мабуть, уже знаєте, який я неотесаний варвар, навіть коли намагаюсь бути культурним. Зате Ви не можете сказати, ніби я нещирий. Не Кажіть Тедові, що Ви знаєте, як мені перепало, поки він сам не спитає, — це ж наше з Вами діло.
До речі, я забув сповістити Вас в останньому листі, що я стою першим у списку претендентів. Мій бал 83,58. Наш поштар каже, що у мене непогані шанси дістати посаду. Спочатку вони беруть як тимчасового підсобника й платять до сорока п'яти доларів на місяць. А за півроку переведуть на постійну роботу, з платнею шістдесят п'ять доларів. Але чекати доведеться, може, ще цілий рік. […]
Ось як писав Кітс[69] до міс Джефрі: «Одна з причин того, що Англія дала світові найкращих письменників, — це те, що в Англії за життя їх зневажали, а підносили після смерті».
Що Ви на це скажете? Тільки не подумайте, ніби я й себе маю на увазі. Я вважаю себе невмілим учнем, що вчиться у майстрів і силкується наламати руку.
Вже скоро північ, а я хочу відіслати цього листа ще сьогодні, тож вибачайте, що він виходить такий сухий. Тед поїхав до Фріско, здається, в театр, і я читатиму в ліжку, поки він вернеться. Якщо «Оверленд», «Блеккет»[70] і республіканці на тому тижні всі зразу заплатять мені, то я, може, зумію приїхати. Добраніч, Мейбл.
Джек
До Клауделі Джонса[71]
Окленд, Каліфорнія,
27 лютого 1899 р.
Шановний добродію!
Сподіваюся, що Вас, людину, яка зацікавилась моїми творами, не дуже розчарує те, що в березневому номері «Оверленду» моє оповідання не вийде. Я хотів побачитися з редактором особисто, а він тільки недавно повернувся з Нью-Йорка. Він задоволений моїм писанням, і якщо я держатимусь на такому рівні, згоден друкувати ще.
Мені несила висловити своєї втіхи з того, що моя робота комусь сподобалась, бо, самі розумієте, з усіх людей на світі автор найменше спроможний оцінити те, що написав. Принаймні така моя думка. Докінчивши річ, я, як правило, не можу сказати, добра вона чи нікчемна. Коли я вперше побачив надрукованою «Білу Тишу», мені аж млосно стало, бо здалося, що це нічого не варта базгранина, і я щиро засоромився, чом не викинув її вчасно до кошика на сміття. Але, як видно, люди сприйняли її інакше.
Досі я жив так безладно, що в моїй освіті й лектурі е великі прогалини, і я, добре це знаючи, аж боюся сам за себе; а крім того, коли я щось пишу, то настільки переймаюсь темою, що врешті вона просто обридає мені.
70
У журналі «Оверленд манслі» було опубліковано оповідання «За того, хто в дорозі», а «Блеккет мегезін» прийняв «Тисячу дванадцяток») (опубліковану вперше, однак, у «Нейшенел мегезін»).