Я не можу висловитись ясніше, не вдавшися до конкретного прикладу. Вчора я виправляв гранки одного свого оповідання[76] для «Макклюрза». Написане воно місяців з вісім тому. Надрукують його в лютневому номері. Перегляньте його, і Ви зрозумієте ясніше, що я хочу розтлумачити. Воно коротке, в ньому з часткового виводиться загальне;— ідеться про самотню смерть старого чоловіка, і трагедію довершують звірі. Мій герой — старий індіянин, покинутий племенем у сніговій пустелі, бо став для нього тягарем. Він має багаттячко і трохи дров. Довкола нього мороз і тиша. Він сліпий. Як я трактую ситуацію? На чию точку зору стаю? Ну звичайно, старого індіянина. Починається оповідання з того, що він сидить біля багаттячка, прислухаючись, як плем'я збирається в дорогу, запрягає собак, від'їжджає. Читач разом з ним чує кожен знайомий звук; чує, як від'їжджають останні; відчуває тишу, що запала по тому. Старий вертає думкою в своє минуле — і читач разом з ним. Таким чином, уся тема пропущена через душу індіянина. Аж до кіпця, коли його обступають вовки. Розумієте, все, все, навіть мораль і узагальнення, викладено через нього, у формах його життєвого досвіду. […]
До Анни Струнської[77]
Окленд, Каліфорнія,
11 лютого 1002 р.
Дорога моя!
Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину. Пориви велить погоджуватись, думки — не погоджуватись. Вірте мені, що куди легше скоритися почуттям, ніж послухатись думок. Жіноче в мені проситься, а чоловіче — відраджує. А головне — над усім, над Вашим дорогим обличчям я бачу себе, і той «я» вимагає, щоб я був вірний собі, твердий і послідовний. Я певен, що впав би нижче в Ваших очах, якби зрадив себе, щоб бути вірному Вам чи доброму до Вас. Розумієте? Не знаю чому, але справа сама собою склалась так, що я мушу зважати не стільки на Вас, скільки на себе. Все, що я обстоював, проголошував і думав (тобто саме єство моє), повстає переді мною і судить мене. А я, хоч завжди здавався легковажним і несталим, потай шаную себе. Без цієї пошани я о розсипався. І повірте, я добре знаю, як легко розсипатися людині мого типу.
Але я все плутаюсь і не можу доладно висловити своєї думки. Однак сподіваюся, що ви хоч наздогад мене зрозумієте. Прошу Вас, зрозумійте мене, хоч і лишитесь при своїй думці. Мабуть, найкраще було б пояснити до кінця, та, бачте, нічого не виходить.
Поверхово можна було б сказати багато. Якби я гадав, що йти не слід, я б не пішов[78]. Але вважаючи, що йти слід, щиро вважаючи, як я можу не піти? Дякую Вам за одне: Ви просите не задля себе самої. Бо тоді мені було б важче. Проте Ви досить великодушна, щоб поставити свою вимогу на найсправедливішу основу. Одначе як прикро, коли тобі кажуть, що ти не досить близький і не повинен забувати, що наші шляхи пролягають далеко один від одного й ніколи не зійдуться. Прикрі не самі слова, прикро, що в них є правда. І ось парадокс: чого це я, хоч маю так мало спільного з Вами, знайшов у Вас так багато? А тим часом ми майже чужі одне одному. Та коли подумати — мабуть, воно не так. Може, я не вплинув на Вас нітрохи; може, і Ваш вплив на мене невеликий. Але, — принаймні для декого, — «невеликий» зовсім не означав «незначний».
Зважте, як я жив досі! Ну невже Ви не розумієте? Ми з Вами такі різні, що й жити мусили по-різному. Хіба доконче бути схожими, щоб стати друзями? Хіба не можна простягти руки одне одному, як проводирі двох великих союзних армій — щоб жодне не поступалось, не здавалось, не принижувалося? Певне, що таке може бути — і буває. Невже треба, щоб друзі розчинялись одне в одному? Та навіщо здалась така дружба!
Як же я жив? Щиро і відверто, хоч і не сумирно. Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, як воно є, за його справжню ціну. І я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть. Я не боюся померти — й через те не боюся дивитись, як помирають інші. Кажучи «боюсь», я маю на увазі не звичайний страх. Ні, я не боюся, що мене вразить видовище чужої смерті. Я бачив, як помирають люди. І це мало велику вартість для мого життя, що мені довелося таке бачити. А те, що я одержав, я готовий віддати. Хай увесь світ, коли захоче, прийде дивитись, як я помиратиму.
Я істота, наділена чуттями. Жити — це означав відчувати. Щоб знати життя, треба його бачити. Так само й смерть. Я не зможу вбагнути власної смерті, навіть якщо сам упаду з шибениці, мов стиглий плід. А що мені не дано пізнати сенс власної смерті, то я повинен шукати того пізнання в чужій смерті, поки ще живий. Адже смерть, як і життя, велике диво.
77
78