Ваш в ім'я братерства людей
Джек Лондон
До читачів журналу «Епіл ту різн»[79]
Відкритий лист
18 листопада 1905 р.
Шановні товариші!
Ось вона, нарешті — та книжка, що її ми чекали стільки років! «Хатина дядька Тома»[80] про найманих рабів капіталу! Книжка товариша Сінклера «Нетрі»[81]. Те, що «Хатина дядька Тома» зробила колись для чорних рабів, «Нетрі» здатні зробити для рабів найманих у наш час.
Так, це книжка про наш час. Я не хочу ганити «Оглядаючись назад» Белламі [82] з його красними теоріями: вони послужили своїй меті, й послужили добре. «Оглядаючись назад» — визначна книжка. Однак я зважуся сказати, що «Нетрі», хоч у них немає красних теорій, книжка ще визначніша.
Вона жива й гаряча. В ній буяє неприкрашене життя, її написало потом і кров'ю, сповнено стогоном і сльозами. В ній людину зображено не такою, як вона повинна бути, а такою, як її змушують бути в нашому світі, в двадцятому сторіччі. В ній нашу країну зображено не такою, як вона повинна бути чи як її уявляють захоплені промовці на святі Четвертого липня — батьківщиною волі і рівних можливостей для всіх, — а такою, яка вона є насправді: батьківщиною гноблення й несправедливості, оселею страшних злиднів, горя й страждання, пеклом для людей, нетрями, де живуть хижі звірі.
Оце вам справжня тема книжки товариша Сінклера: нетрі! Ось чому він і назвав її цим словом. Треба, щоб ця книжка пішла між люди. І ви, товариші, повинні допомогти їй піти між люди. Автор написав її за велінням серця. А ви за велінням серця маєте її розповсюдити.
І ще завважте й затямте, товариші: ця книжка чисто пролетарська. Такою вона й повинна лишитися. Написав її інтелігент-пролетар. Написано її для пролетарів. І надрукувати її мав пролетарське видавництво. І читати її мав пролетаріат. І будьте певні, якщо її не рознесе по світі пролетаріат, вона не розійдеться зовсім. Одно слово, це від початку до кінця справа пролетаріату.
Пам'ятайте: ця книжка повинна вийти в світ перед лицем ворога. Жодне капіталістичне видавництво не зважиться її надрукувати. Одні з неї сміятимуться, другі — глумитимуться, треті її лаятимуть, але більшість замовчуватиме, і це найгірше, найнебезпечніше. Такий звичай капіталізму.
Товариші, не забувайте про змову мовчання. Мовчання — це найсмертельніша небезпека, з якою спіткається ця книжка. Її опора — власна вартість. Ви її прочитали і знаєте, чого вона варта. Єдине, чого їй треба, — це розголосу. І ви повинні забезпечити їй розголос. Не дозвольте замовчати її. Кричіть про цю книжку з усіх дахів, увесь час, по всій країні. Говоріть про неї, горлайте про неї, робіть усе що завгодно, тільки не мовчіть. На всю силу ваших горлянок здійміть про неї галас, такий галас, щоб ті, хто сидить нагорі, роззявили роти в подиві і, може, відчули, як двигтить під ними будівля захланності, що вони спорудили.
Ви повинні дати цій книжці хід. Ви самі її прочитали й можете за неї поручитись. А як дасте їй хід, далі вона вже розженеться сама. Друкарі з сили виб'ються, виготовляючи все більші й більші тиражі. Вона вийде сотнями тисяч примірників. Вона відкриє безліч вух, досі глухих до соціалізму. Вона розоре грунт для насіння нашої пропаганди. Вона наверне тисячі людей у нашу віру, здобуде їх для нашої справи. Товариші, все залежить від вас!
Ваш в ім'я революції
Джек Лондон
До С. С. Макклюра[83]
Глен-Елен, Каліфорнія,
10 квітня 1906 р.
Шановний містере Макклюре!
Відповідаю на Ваш лист від 3 квітня. Життя таке коротке, а люди такі дурні, що з самого початку своєї кар'єри, коли я вперше став об'єктом сенсації через юнацьке захоплення соціалізмом, я взяв собі за правило не спростовувати жодної газетної вигадки про мене. Та все ж, із чемності, я спростовую такі речі, коли мене просять друзі. А тому, на Ваше прохання, спробую пояснити подібність між моєю «Любов'ю до життя» та «Блукачем у краю опівнічного сонця» Огастеса Брайдла й Дж. К. Макдональда.
Письменники дуже часто беруть матеріал для своїх творів з газет. Там повно викладених по-журналістському життєвих фактів, що чекають художньої обробки. Це така звичайна річ, що нерідко бувають кумедні наслідки, коли різні автори використовують той самий матеріал. Кілька років тому, коли я перебував у Англії, «Сан-Франсіско аргенот» надрукував одне мов оповідання [84]. А в «Сенчурі» за те саме число надруковано оповідання Френка Hoppica [85]. Хоча підхід до теми в наших оповіданнях був зовсім різний, сюжетно вони збігалися. Газети відразу зіставили їх. А пояснення було дуже просте: Норріс і я прочитали той самий газетний допис і використали його. Та на цьому комедія не скінчилася. Хтось відкопав торішній номер «Блек кета», де було подібне оповідання третього автора, що використав той самий мотив. А потім у справу встряли чікагці й розкопали оповідання, надруковане ще на кілька місяців раніше, ніж те, що в «Блек кеті», і знов же там був той самий сюжет. Звичайно, всі четверо авторів натрапили на той самий газетний допис.
80
81
82