З пошаною
Джек Лондон
До Джорджа П. Брета[89]
Окленд, Каліфорнія,
7 березня 1907 р.
[…] В «Дорозі», як і в усій своїй творчості, в усьому, що я казав, писав, чи робив, я був правдивий. Такий я виробив собі характер; і гадаю, що це моя найкраща якість. Мій творчий характер розвивався не без перешкод, але я подолав увесь опір, нападки й огуду, і це, можливо, найвиразніше окреслює мій правдивий портрет.
Я завжди стояв на тому, що одна з найголовніших літературних чеснот — це щирість, і завжди намагався жити згідно з цим переконанням.
Якщо я помиляюся, так себе оцінюючи, якщо світ коли зломить мене, тоді я скажу: «Прощай, гордий світе», — від'їду на свою ферму й буду там садити картоплю та розводити курей, аби прогодувати себе.
Я згоден припустити, що я, можливо, помиляюсь, гадаючи, ніби щирість і правдивість — мої найкращі якості. Я згоден припустити, що всі мої міркування хибні. І все ж, оглядаючись на своє життя, я доходжу до одного великого висновку: Я ВИЙШОВ У ЛЮДИ ЗАВДЯКИ ТОМУ, ЩО НЕ ПРИЙМАВ ЗАНАДТО ОБЕРЕЖНИХ ПОРАД.
Якби я з самого початку приймав поради журнальних редакторів, то дуже швидко зійшов би нінащо. «Макклюрз мегезін» спокушав мене сто двадцятьма п'ятьма доларами на місяць, щоб прибрати до рук. Філіпс казав: «Пишіть для нашого журналу отакі й отакі оповідання. Покиньте те, що ви пишете». Коротше кажучи, він хотів, щоб я вихолостив свої оповідання й зробив євнухом самого себе, щоб я писав нікчемні, манірні, солоденькі новелки для буржуа, щоб я став у лави хитрої посередності й потурав розніженим, пересиченим, боягузливим буржуазним інстинктам. Відхиливши цю пораду, я мусив розірвати з «Макклюрзом». Філіпс показав мені на двері, і я позбувся твердої платні в сто двадцять п'ять доларів. Якийсь час мені доводилося сутужно. Ви, мабуть, пам'ятаєте, як я в Нью-Йорку мусив просити у Вас на квиток до Каліфорнії; але кінець кінцем я все поборов і виграв куди більше, ніж якби прийняв Філіпсову пораду. […]
До Артура Стрінгера[90]
Глен-Елен, Каліфорнія,
2 серпня 1909 р.
Шановний добродію!
Я недавно повернувся додому з подорожі до Південних морів, що тривала два з половиною роки; і на тій частині земної кулі, безперечно, знайдуться люди, які запевнятимуть, ніби я ніколи не бував на Південних морях і не знайомий з тим, що пишу. Тільки-но повернувшись, я вперше прочитав Вашу статтю під назвою «Небилиці про Канаду», надруковану в жовтневому номері «Канада вест», і тепер хочу Вам відповісти.
Ви закидаєте мені кілька тих канадських небилиць, і я розгляну їх у тому порядку, що й Ви.
1. Коли «Любов до життя» вперше побачила світ у «Макклюрз мегезіні», мені тоді заперечували, нібито перебратися з однієї ковбані до другої могла б лише дводишна риба. На це заперечення я відповів свого часу, цілком розв'язавши всі сумніви. І тому я не збираюся пояснювати Вам тепер, яким чином та риба, не бувши дводишна, могла втекти до другої ковбані, а тільки зроблю Вам одну пропозицію, щоб перевірити Вашу самовпевневість у цьому питанні. Пропоную Вам забитись навзавклад на двісті доларів або навіть на дві тисячі, що продемонструю Вам і вибраному Вами жюрі з професорів фізики, яким чином за обставин, точно описаних у моєму оповіданні, риба могла втекти крізь шпарину між камінням з однієї ковбані до другої, втекти водою, а не по сухому. І чому це, хоч чоловік вихлюпав першу калюжу за півгодини, другої він не міг би вихлюпати й за півдня. Вирішуйте самі — взяти свої слова назад чи прийняти заклад і показати, що це Ви вигадуєте небилиці з погляду фізики.
2. Ви взяли мене на глузи за те, що в моєму оповіданні ополонка стоїть незамерзлою в мороз, у дуже великий мороз. Це вже такі критичні небилиці, що я дивуюсь і з Вашого зухвальства, і з Вашої неймовірної неуважності. За моїм оповіданням, до згаданої вище ополонки зразу підійшов чоловік, що перший прибув до хатини. Зацитую оповідання: «Собаки зупинились біля ополонки — не біля розколини, а таки ополонки, людськими руками зробленої, ретельно вирубаної в товстій, на три з половиною фути, кризі. Грубенька шкірка нової криги на воді свідчила, що якийсь час ополонку вже не відвідувано». Всі дальші події в хатині розгортаються за кілька хвилин, протягом яких спершу один чоловік, потім другий виходять до ополонки. А далі, по тих кількох хвилинах, перший чоловік від'їжджає, висипавши в ополонку торбину золота. Знов цитую: «Він… витяг з-під мотузків, що ними був стягнений вантаж, торбину з золотом. Вода в ополонці вже підмерзла. Він розбив кригу кулаком».