Зичу Вам усякого щастя, яке лиш є на світі.
Ваш Джек Лондон
Заради бога, пришліть мені кінець рукопису, щойно закінчите.
До Ліліан Колінз
Глен-Елен, Каліфорнія,
26 квітня 1910 р.
Шановна Ліліан Колінз!
Відповідаю на Ваш ласкавий лист від 22 квітня. Я не знаю, як його сприйняти: чи як несвідомий комплімент, чи як комплімент дуже тонкий. Ось що Ви пишете. «Він був фізично нездатний відстояти себе. Він занепав духом; нелюдське напруження виснажило волю до дії, а гнітюче почуття втрати вбило здатність зважувати й аналізувати, порівнювати й вибирати».
І це, і ще багато іншого, сказаного у Вашому листі, доводить, що мені пощастило показати неминучість його смерті. Я не був зрадливіший щодо Мартіна їдена, ніж буває для багатьох, дуже багатьох людей саме життя. Ви раз у раз докоряєте мені, що я нібито несправедливо повівся з Мартіном Іденом, «напхавши його щойно пробуджений мозок абстракціями, яких нерозвинений розум ще не міг засвоїти». Згода; але ж не забувайте, що це мій Мартін Іден і що це я створив його саме таким, а не інакшим. І цим пояснюється його дочасний кінець. Пам'ятайте, що це мій Мартін Іден і що я створив його таким. Ви, напевне, створили б інакшого Мартіна їдена. По-моєму, незгода між нами якраз у тому ц полягає, що Ви плутаєте мого Мартіна їдена зі своїм Мартіном Іденом.
Ви пишете: «Я вважаю, що егоїстичний індивідуалізм Мартіна їдена прищепили йому несприятливі умови життя в дитинстві і що цю обмеженість направили б час і ширші життєві обрії». І нарікаєте на те, що він загинув. Ви гадаєте, що якби я дав йому ще пожити, він вибрався б із цієї прірви відчаю. Даруйте мені порівняння, що напевне Вам не сподобається, але це виходить достоту паче з прекрасним, мов Адоніс, юнаком, якого вкинули в воду, а він не вміє плавати і потопає. Ви кричите: «Дайте цьому юнакові час навчитися плавати, і він не потоне, а допливе до берега». Найчудніше — коли вернутись до нашої теми — те, що Ви самі цілком ясно й недвозначно вказуєте причини, з яких Мартін Іден не вмів плавати й мусив потонути.
Ви кажете, що я тверджу, ніби кохання знадило й розчарувало Мартіна їдена, і що Ви не можете в це вірити, та й сам я теж. Навпаки, все, що я знаю про кохання, переконує мене, що Мартінове почуття до Рут було його першим справжнім, великим коханням і що не він сам, а безліч людей були так чи інакше знаджені коханням і розчаровані. І все ж Ви несправедливі до мене, коли заявляєте, ніби я взагалі відкидаю кохання й заперечую його велич.
А втім, це питання без відповіді. Гадаю, що причина нашої з Вами незгоди не стільки в Мартіні, скільки в різних поглядах на життя. Ваша вдача й виховання повели Вас одним шляхом, а мої спрямували мене на інший. По-моєму, ось де пояснення нашої незгоди.
Дякую Вам за приязний лист.
З пошаною Джек Лондон
До превелебного Чарлза Брауна
Відкритий лист
[5 червня 1910 р.]
Вислухавши вчора ввечері проповідь превелебного Чарлза Брауна про мого «Мартіна їдена», я почав розуміти, чому церкву вже дві тисячі років роздирають чвари з приводу тлумачення святого письма. Містер Браун учора показав чудовий приклад здатності церковників до кривотлумачення.
Містер Браун витлумачив Мартіна їдена як людину, що загинула через брак віри в бога. А я написав «Мартіна Ідена» зовсім не як автобіографію і не як притчу про те, який сумний кінець чекає на того, хто не вірить у бога, а як звинувачення тій жвавенькій індивідуалістичній гризні, не останнім серед учасників якої є й сам містер Браун.
Всупереч учорашньому кривотлумаченню містера Брауна, Мартін Іден не був соціалістом. Містер Браун назвав його соціалістом, аби провести аналогію з моїм власним життям. А я, навпаки, зобразив його як стихійного, а згодом і свідомого індивідуаліста. Він був настільки індивідуаліст, що схарактеризував етику містера Брауна, як етику гетто, а індивідуалізм містера Брауна — як недолугий соціалізм. Мартін Іден був справжній індивідуаліст крайнього ніцшеанського типу.
Отже, мою притчу, як я гадаю, досить прозоро викладено на сторінках роману. Бувши індивідуалістом, що не зважає на потреби інших людей, усього людського колективу, Мартін Іден жив тільки для себе, боровся тільки за себе і, коли хочете, загинув сам для себе. Він боровся за те, щоб увійти в буржуазні кола, де сподівався знайти культуру, витонченість, високий рівень життя й думки. А пробившись у ті кола, злякався безмежної потворної посередності буржуазії. Він боровся за жінку, яку покохав і ідеалізував. А потім виявив, що любов знадила і розчарувала його і що він любив не так саму жінку, як її ідеалізований образ. Все це були для нього речі, задля яких варто жити і за які варто боротись. А коли вони його розчарували, для нього, послідовного індивідуаліста, що не зважав на потреби людського колективу, не лишилося в житті ніякої мети, щоб жити для неї й боротися за неї. І він загинув.