До Рікса[96]
Медфорд, Орегон,
17 серпня 1911 р.
[…] Просто не знаю, як сприймати Ваше щире здивування тим відкриттям, що я соціаліст. Про цей факт так багато говорилося, буквально всюди, що неможливо повірити, ніби Ви про нього не чули. У мене, напевне, книжок із вісім опубліковано про соціалізм. І решта моїх творів просякнута соціалізмом; мабуть, книжок із двадцять вісім є ще в продажу, не кажучи вже про численні соціалістичні брошури. Вісімнадцять років тому, борючись за соціалізм, я потрапив до в'язниці. Я був першим головою Студентського соціалістичного товариства. Я виступав з промовами про соціалізм перед аудиторіями з трьох — п'яти тисяч душ у всіх більших університетах Сполучених Штатів. За мій соціалізм тупоголові капіталісти бойкотували мене, занесли до чорного списку […].
До Роланда Філіпса[97]
Глен-Елен, Каліфорнія,
26 березня 1914 р.
Шановний Роланде Філіпсе!
Посилаю Вам спішним оплаченим пакунком весь рукопис мого нового роману. Я ще не знаю, яку назву йому дати. Була думка назвати «Міжзоряний мандрівник», або «Пекельна сорочка», або «Сорочка без коміра». Яка Ваша думка про ці три назви?
Книжка здасться Вам химерною. Не лякайтесь, а прочитайте. Гадаю, що Ви знайдете в ній багато путнього.
Ця книжка б'є не в одну ціль. Вона правдиво відтворює умови в тюрмах. Наші нинішні закони дозволяють повісити людину за те, що вона стукне іншу людину по посі. Такий закон у штаті Каліфорнія. Так само у Каліфорнії можна законно присудити людині довічне самотинне ув'язнення. Рада директорів в'язниць має таку владу над довічними в'язнями. А гамівна сорочка була законним покаранням у Сан-Квентіні трохи не до кінця 1913 року. Я знаю, що восени 1913 року законодавчі органи штату видали закон, який забороняє вживати її. Але мого героя страчено влітку 1913 року, отже, те, що він зазнав, відбувалося тоді, коли вона була ще законна. Ед Морел, Дональд Лоурі, Джек Опенгаймер — усі вони засвідчили, що скуштували сорочки. А жорстокість цієї кари я скорше применшив.
Ви завважите, що я не зробив свого твору, ані опису тюрми гнітючим. Це тому, що їх прикрашено художнім вимислом, та й завдяки оптимізмові самого твору: адже через гамівну сорочку жертва змогла осягти велич сторіч, зажити кохання, пригод, романтики й вічного життя.
Завважте також, якого коника я втнув з філософією, поставивши силу духу вище матерії й зробивши твір прийнятним для послідовників «Християнської науки», «Нового мислення» й для всіх мільйонів людей у Сполучених Штатах, що цікавляться нині такими речами. Хоча це псевдонаука й псевдофілософія, та воно припаде до смаку і майже всій решті читачів.
Між іншим, з погляду історії твір правдивий від початку до кінця — навіть від прадавніх часів, коли історії, такої, як ми знаємо, ще не писалось, і люди блукали по землі й писали свою історію на зоряному небі.
Лейтмотив книжки — ТРІУМФ ДУХУ.
І тих, чий бог — кохання, вона не відштовхне. Бо ця книжка — гімн коханню. Вона славить кохання й жінку.
Не забувайте, що в наш час реакції проти спекуляції статтю я показую щось чисте, свіже, здорове, нове, змальовую давню романтичну любов романтичними словами, даю їй філософське тлумачення, супровід і захист. Книжка не схожа на все, що друкувалося за останні роки, і тепер саме час їй пробитися крізь хвилю спекуляції статтю в нашій літературі. […]
До Релфа Каспера
Глен-Елен, Каліфорнія,
25 червня 1914 р.
Шановний Релфе Каспере!
Похапцем пишу Вам кілька рядків. Я недавно вернувся з Мексіки і тепер, як звичайно, відповідаю на всі задавнені листи, а крім того, я ще тільки оклигую після паскудної бацилярної дизентерії, і звідси мій звичайний, постійний поспіх.
Я завжди схилявся до позиції Геккеля[98]. Власне, «схилявся» — це занадто слабке слово. Я непоправний матеріаліст. Я вважаю, що душа — це просто сума функцій організму, плюс особисті навички, спогади та досвід індивіду і плюс його успадковані навички, спогади та досвід. Я гадаю, що коли помру, то таки помру. Я гадаю, що в хвилину своєї смерті зникну зі світу так само, як зникає перший-ліпший комар, роздушений моєю рукою.