Я не зношу таких філософів-крутіїв, як Бергсон[99]. Я не зношу філософів-метафізиків. У них завжди бажання породжує думку, і їхні найглибші філософські висновки теж породжені їхніми бажаннями. А я, разом з Геккелем, можу назвати себе — за браком кращого терміну — «прихильником наукового мислення».
Вибачте за поспіх.
З пошаною Джек Лондон
До Джозефа Конрада[100]
Гонолулу, Територія Гаваї,
4 червня 1915 р.
Шановний Джозефе Конраде!
Шпаки влаштували мені концерта, звістуючи світанок. Буруни накочуються на білий піщаний берег, тут, на Вайкікі, грім прибою вдаряє у вуха, а зелена трава жадібно тягнеться від підніжжів кокосових пальм до свіжої вологи моря.
Ця піч була Ваша і моя.
Я лише починав писати, коли вперше познайомився з Вашими ранніми творами. Я надзвичайно високо ціную Вас і віддавна казав про це своїм друзям. Я ніколи не писав Вам. Ніколи й на думці не мав писати. Але Ваша «Перемога»[101] збурила мою душу, і я вкладаю в конверта копію листа, написаного одному другові над ранок цієї безсонної ночі.
Може, Вам буде зрозуміліша ціна цієї ночі, коли я скажу, що за вчорашній день проплив шістдесят миль під вітрилом на японському сампані, вертаючись до Гонолулу з колонії прокажених на острові Молокаї, де ми з дружиною відвідали наших давніх друзів.
Ось бачте, що Ви наробили!
Алога! (Це ласкаве вітання, гавайське вітання, що означає «любов моя з тобою»).
Джек Лондон
До Мері Остін[102]
Глен-Елен, Каліфорнія,
5 листопада 1915 р.
Шановна Мері Остін!
Відповідаю на Ваш лист від 26 жовтня.
Ви мене вразили своєю серйозністю. Ну як можна серйозно ставитись до цього тупоголового людства? Адже ж я певен: Ви давно зрозуміли, що більшість людей, які населюють планету Землю, мають дубові голови. І пробити їхню тупість нема ніякої змоги.
Я з величезною втіхою читав кожну сторінку Вашого «Ісуса Христа», коли він виходив частинами в «Норт-Амерікен ревю». І що з того, що його ніхто не зрозумів?
Я все життя пишу книжки, яких ніхто не розуміє. Багато років тому, на самому початку своєї письменницької кар'єри, я піддав різкій критиці Ніцше та його ідею надлюдини. Я зробив це в «Морському Вовкові». Безліч людей прочитала «Морського Вовка». Та шкода, ніхто не помітив, проти якої філософії була спрямована моя книжка. Пізніше — вже не згадуючи про менші спроби — я написав ще один роман, де нападав на ідею надлюдини — «Мартіна їдена». І знову ніхто не зрозумів цього. Іншим разом я виступив проти ідей, які розвивав Радьярд Кіплінг, і назвав свій виступ «Сила дужого». Нікому і в голові не свінуло, що я хотів сказати тим оповіданням.
Усе це я пишу Вам, аби показати, які тупоголові люди та що я ніколи не журюсь, якщо мій твір не запалює людей. Оце я й Вам хочу втлумачити: чого тут хвилюватися? Що найкращі витвори Вашого розуму й серця нікого не запалили? Адже ж і найкращі витвори мого розуму й серця не запалили Вас, та фактично й нікого з людей, що їх читали, однак мене це не хвилює. Я собі вдовольняння тим, що всі захоплюються моєю «брутальною яскравістю» та іншими не менш симпатичними якостями, що їх і духу нема в моїх творах.
Скажіть, а Ви читали мою версію Христа[103]? Мені здається, що її взагалі ніхто не прочитав, хоча книжку видано і в Америці, і в Європі. Цю книжку хвалили за «яскраву манеру», але ніхто й словом не згадав про моє трактування часів Христа в Єрусалимі.
Не думайте, що я скиглю; я лише хочу показати Вам, що не самі Ви нікого не запалюєте. Отож удовольняйтесь тим, що Вас називають «найкращою американською стилісткою».
Самотні мусять бути самотніми й лишатися самотніми. Скільки я можу пригадати, всі пророки й віщуни були змушені лишатися в самоті — якщо тільки їх не побивали камінням чи не спалювали на вогнищі. Світ складається переважно з тупоголових йолопів, і не треба нарікати, коли він називає Вас «великою стилісткою» й не бачить, що Ваш стиль — це Ваше серце, душа й розум. Люди гадають, ніби стиль — це одне, а серце й розум — зовсім інше. І ні Ви, ні я не зможемо переконати їх у протилежному.
Не знаю, що Вам сказати ще — хіба те, що якби Ви були тут, переді мною, я б за півгодини виразніше витлумачив Вам свою думку: Ви дуже щасливі й повинні вдовольнятися тим, що дає Вам світ. Ви не діждетесь від нього належної Вам шани за Вашу книжку про Христа. Я ніколи не читаю журнальних публікацій з продовженнями, але Ваш твір читав і в кожному свіжому номері «Норт-Амерікен ревю» насамперед шукав його продовження. Та ні Ви, пі я — це ще не світ. Світ годує і Вас, і мене, однак він з біса мало знає про нас обох.
100
101
«
103