— Я принаймні гадаю, що це даремний переполох, тільки пушок, який показує, куди дме вітер і які у Френка Моргана наміри, — пробурмотів із вимушеною усмішкою Торес. — Адже то я подав йому думку штурмувати в'язницю!
— В такому разі ви з сеньйором Ріганом заплатите мені за пошкоджені мури, — заявив начальник і по недовгій паузі додав: — А проте я ще й тепер не йму цьому віри. Це ж неможливо. Навіть божевільний грінго не міг би зважитись на таке.
До зали, розштовхуючи цікавих, що почали були вже збиратися навколо начальника поліції й Тореса, вбіг вартовий Рафаель із рушницею в руці і з закривавленим лицем — кров точилася з рани у нього на голові.
— Нас розбито, — були перші його слова. — В'язниця майже зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми сміливо стали на захист в'язниці. А тут якраз вибух — тисяча фунтів динаміту! Я втратив свідомість і упав, не випускаючи з рук рушниці. Прийшовши до пам'яті, я розглянувся навкруги. Решта всі — хоробрий Педро, сміливий Ігнасіо, відважний Августіно, — всі лежали коло мене мертві. — Йому слід було б сказати: «п'яні», та через свою палку латиноамериканську натуру він оповідав про катастрофу так, як бачив її у своїй буйній уяві. — Вони мертві. А може, й не мертві, а тільки приголомшені. Я поповз до камери Моргана — аж вона порожня. В мурі була неймовірно величезна дірка, і крізь неї я виповз на вулицю. Там збігався народ. Зібралася сила люду. Та грінго вже втік. Я розмовляв з одним хлопцем, що все бачив, їх чекали коні, й вони поїхали до берега, біля якого стоїть шхуна з напнутими вітрилами. Вона чекає на них. На сідлі у Френка Моргана торба з золотом. Так каже хлопець, що бачив її. Великий лантух.
— А дірка? — спитав начальник. — Дірка в мурі?
— Більша за лантух, куди більша! — відказав Рафаель. — Та й лантух величезний. Так каже хлопець. І він у нього прив'язаний до сідла.
— Моя в'язниця! — скрикнув начальник поліції, витягуючи з-під одежі кинджал, захований під лівою пахвою. Він підніс його так, що руків'я з майстерно вирізьбленою постаттю Христа виглядало, мов справжній хрест. — Свідчусь усіма святими, я помщуся! Моя в'язниця! Наше правосуддя! Наші закони! Коней, коней! Хлопці, швидше коней! — Він обернувся до Тореса й крикнув злісно, хоч той і не казав нічого — До ката сеньйора Рігана! Мені хоч би своє повернути! Мене ображено! Мою в'язницю зруйновано! Мої закони — наші закони, друзі, — знехтувано! Коней, коней! Відберіть їх у кого-небудь на вулиці! Швидше, швидше!
Капітан Тріфзен, власник «Анджеліки», син індіянки з племені майя[10] і ямайського негра, походжав по тісній палубі своєї шхуни. Вдивляючись у берег біля Сан-Антоніо, звідки відчалював, повертаючись до судна, його човен з пасажирами, шкіпер міркував, чи не втекти йому від цього навіженого американця. Чи, може, зламати договір і скласти новий, тільки втроє зисковніший? Це було змагання крові. Негритянська частина її радила бути розважливим та додержуватись панамського закону. Індіянська ж бажала беззаконства й конфліктів.
Матірня кров перемогла й примусила його підтягти клівер, попустити вітрила на гроті й скерувати шхуну до берега, щоб скоріш узяти човна, який підпливав ближче. Побачивши рушниці в руках Солано й Морганів, капітан мало не повернув шхуну й не лишив людей у човні напризволяще. Та коли він угледів на човні жінку, романтика й жадоба зиску з'єднались у нього в душі й примусили його прийняти човна на борт шхуни. Він-бо знав, що там, де жінки втручаються в чоловічі пригоди, небезпека й гроші йдуть поруч.
І ось на судні з'явилася жінка, а разом з нею небезпека й гроші — Леонсія, рушниці й торба з грішми. Все, що було в човні, насилу попало на судно, бо хоч вітер був невеличкий, капітан навіть не завдав собі клопоту спинити шхуну.
— Вітаю вас із приїздом, сер, — усміхнувшись, привітав Френка капітан Тріфзен і блиснув зубами. — А це хто? — показав він головою на Генрі.
— Мій приятель, капітане, мій гість, а вірніше, родич.
— А дозволю собі ще спитати, хто ті джентльмени, що так шпарко скачуть верхи берегом?
Генрі теж глянув на купку вершників, які мчали по піску, нецеремонно взяв із шкіперових рук бінокля й почав роздивлятися.
— Перед веде сам начальник поліції, — удався він до Леонсії й до її почту, — а з ним кілька вартових. Я майже певний, що впізнав і нашого приятеля Тореса, — додав він, пильніше приглядаючись.
— З нашими ворогами!? — не пойняла віри Леонсія, згадуючи, як він сьогодні ще сватався до неї й пропонував свої послуги на веранді гасієнди.
— Може, я й помилився, — сказав Генрі, — Вони збилися в купу. Але то вже напевно начальник поліції, що скаче на два коні попереду всіх.
10