— І я, — погодився Рафаель. — А якщо вони, — він кивнув на Тореса й начальника, — не дадуть нам змоги підібрати те, що посилають нам боги, нехай ідуть під три чорти. Ми ж бо люди, а не раби. Світ великий. Кордільєри перед нами. Ми забагатіємо й оселимось у Кордільєрах, де в майя такі гарні й чарівні дівчата…
— І позбудемось своїх жінок там, у Сан-Антоніо, — докинув Вісенте. — Ну, хлопці, рубайте дерево!
Трухлявий стовбур швидко піддавсь міцним ударам важких мачете, і, коли дерево впало, поліцаї нарахували й поділили не сто, а сто сорок сім дрібних доларів.
— Та й щедра ж людина цей грінго, — сказав Вісенте, — залишає більше, ніж обіцяв. Мабуть, там ще є.
І в уламках потрухлого пня, що під їхніми ударами майже ввесь обернувся на порох, вони знайшли ще п'ять монет. І згаяли ще десять хвилин, дарма, що Торес і начальник поліції аж нетямилися з люті.
— Він не марнує часу на лічбу, отой грінго, — мовив Рафаель. — Він, певно, просто розв'язує свою торбу та спорожняє. І це та сама торба, що її він повіз із Сан-Антоніо, коли видерся з нашої в'язниці.
Переслідування поновилось, і все йшло гаразд протягом півгодини, доки вони не натрапили на занедбане обійстя, — вже напівзаросле, як хаща. Зруйнований дім під стріхою, розвалені клуні, поламана загорода, що її кілля пустило паростки, і криниця, з якої, очевидно, нещодавно користувались, були за свідків даремної боротьби людини з дичавиною. На самій видноті до цямрини був пришпилений клапоть знайомого вже папірця з написаною цифрою «300».
— Мати божа! — скрикнув Рафаель. — Це справжній скарб!
— Нехай би чорти вічно катували його на самім дні пекла! — вилаявся Торес.
— Він платить краще, ніж ваш сеньйор Ріган, — у розпачі шпигонув його обурений начальник поліції.
— Але він вичерпає-таки свою торбу з доларами, — відмовив Торес. — Ми, здається, позбираємо все його срібло й тоді вже обов'язково впіймаємо його самого.
— Ходім-но тепер, товариші! — підлесливо звернувся до поліцаїв начальник. — Ви заберете всі гроші на дозвіллі, коли ми вертатимемось.
Августіно що раз порушив мовчанку.
— Ніхто ніколи не знає, якою дорогою випаде вертатись, та чи й доведеться вертатися взагалі, — песимістично промовив він. Зачарований цією перлиною своєї мудрості, він наважився висловити ще й другу: — Триста доларів у руках краще, ніж три мільйони на дні колодязя, якого ми, може, ніколи вже й не побачимо.
— Хтось мусить туди спуститись, — сказав Рафаель і схопився за мотузку, що висіла на журавлі. — Дивіться, вона ще міцна. Ми спустимо туди когось. Ну, хто з вас хоробрий і полізе в колодязь?
— Я, — мовив Вісенте, — я хоробрий і спущуся…
— І вкрадеш половину того, що знайдеш, — мовив Рафаель те, що йому раптом спало на думку. — Якщо вже ти й полізеш, то мусиш спершу перелічити перед нами, скільки в тебе грошей. А коли повернешся, ми обшукаємо тебе й заберемо все, що ти знайдеш. А потім уже, поділивши рівно гроші, віддамо тобі й твої песо.
— Коли ви мені не довіряєте, я не хочу лізти, — затявся Вісент. — Тут, коло криниці, у мене стільки само грошей, як і у вас. Навіщо мені спускатись? Я не раз чув, що люди гинули на дні колодязів.
— Лізь, бога ради! — вибухнув начальник поліції. — Та мерщій, мерщій!
— Я занадто гладкий, мотузка не досить міцна, і я можу не повернутись, — сказав Вісенте.
Всі дивились на мовчуна Августіно, що сьогодні сказав більше, ніж звичайно говорив протягом цілого тижня.
— Найхудорлявіший та найлегший із нас — Гієрмо, — мовив Августіно.
— Гієрмо, лізь! — закричали всі в один голос.
Але Гієрмо зазирнув у криницю і відступив назад, хитаючи головою й хрестячись.
— Ні! Не полізу навіть ради священних скарбів таємничого міста майя, — пробурмотів він.
Начальник витяг з кишені револьвера й запитливо глянув на своїх людей, шукаючи собі підтримки. Ті закивали головами, і він підступив до маленького поліцая.
— Лізь, ради бога! — погрозливо сказав він. — Та мерщій, бо зараз ти більше не зможеш ні спуститися, ні вилізти, а назавжди лишишся коло цієї клятої криниці. Хіба ж не справедливо буде, хлопці, коли я застрелю його, якщо він не схоче лізти?
— Справедливо! — гукнули всі.
Наляканий Гієрмо тремтячими пальцями перелічив монети, що підібрав був раніш, і, безперестанку хрестячись, підштовхуваний товаришами, сів у відро, обхопив його ногами і почав віддалятись від денного світла.
— Стійте! — крикнув він з колодязя. — Стійте, стійте ж бо! Вода! Я вже у воді!
Поліцаї, що спускали мотузку, затримали її вагою своїх тіл.
— А я дістану десять песо понад пайку? — запитав Гієрмо знизу.