— Він читає! — урочисто вигукнув пеон. — Вузлики — це наша давня мова, і він читає їх, як книжку.
Нахилившись, щоб краще бачити, Френк і Леонсія ненароком торкнулися одне одного волоссям; обоє здригнулися, відхилились, а коли зустрілися поглядом, знову здригнулись. Генрі не спускав очей з таємничого клубка і нічого не помітив.
— Що ти скажеш, Френку? — пошепки спитав він. — Це ж чудово! Хтозна-як чудово!
— Мене кличе Нью-Йорк, — нерішуче промовив Френк. — Ні, не його люди і не його розваги, а справи, — пояснив він, відчувши докір у Леонсіїному погляді. — Не забувайте, що я зв'язаний і з «Темпіко петролеум», і з біржею, — мені аж страшно подумати, скільки туди вкладено мільйонів.
— Ну й біс із ними! — крикнув Генрі. — Скарби майя, коли є хоч крихта правди в тому, що про них кажуть, незчисленні. І коли ми з тобою та Солано поділимо їх, кожен з нас матиме більше грошей, ніж ти маєш тепер.
Та Френк усе вагався, і, поки Енріко доводив, що скарб справді існує, Леонсія спромоглася пошепки спитати його:
— Невже ж ви втомилися… шукати скарб?
Він пильно подивився на неї, глянув на її обручку й також стиха відповів:
— Хіба я, кохаючи вас, можу лишатись тут, коли ви кохаєте Генрі?
Він уперше відверто признався в своєму почутті, і Леонсія відразу почула приплив радощів і тут-таки й засоромилась, бо вопа завжди вважала себе за порядну жінку, а от покохала водночас двох чоловіків.
Леонсія глянула на Генрі, щоб перевірити своє серце, і серце відповіло їй «так». Вона кохала Генрі так само щиро, як і Френка, їй однаково подобалося в них те, що було однакове, і по-різному те, чим юнаки різнилися.
— Боюся, що мені доведеться пересісти на «Анджеліку», мабуть-таки в Бокас-дель-Торо, та їхати додому, — промовив Френк до Генрі. — А ви з Енріко йдіть шукати скарбу й поділите його на дві частини.
Почувши таке, пеон заторохтів про щось із батьком, а тоді обернувся до Генрі.
— Чуєш, що він каже, Френку? — озвався Генрі, показуючи на священний клубок. — Тобі доведеться йти з нами. Бо він тобі хоче віддячити за сина. І подарує скарби не нам, а тільки тобі. А коли ти не погодишся, він не прочитає нам жодного вузлика.
Одначе Френк не тому змінив свій намір: очі Леонсії немов благали його: «Прошу, залишіться задля мене», — і саме через це він і передумав.
РОЗДІЛ XIII
За тиждень після цього з Сан-Антоніо в Кордільєри вирушили одного дня три окремі експедиції. Перша складалася з Генрі, Френка, пеона та його старезного батька верхи на мулах і чималої кількості пеонів Солано. Кожний пеон вів мула, навантаженого харчами та різним спорядженням. Старий Енріко Солано в останній момент був приневолений залишитися вдома, бо йому заболіла рана, набута ще замолоду під час однієї з численних революцій.
Вершники їхали головною вулицею Сан-Антоніо повз в'язницю, де саме в'язні замуровували дірку, що її Френк вибив у стіні. Назустріч їм трапився Торес, який щойно одержав від Рігана телеграму; побачивши похід Морганів, він страшенно здивувався.
— Куди ви їдете, сеньйори? — озвався він до них.
Ніби змовившись, — оскільки вони показували водночас, — Френк тицьнув пальцем у небо, Генрі в землю, пеон махнув рукою праворуч, а його батько ліворуч. Торес люто вилаявся на таку неввічливість, і його прокльони так розвеселили Морганів, що навіть пеони приєдналися до їхнього сміху.
Трохи згодом, під час сієсти, коли ціле місто спало, на Тореса чекала ще одна несподіванка. Тепер це була Леонсія та її наймолодший брат Рікардо, верхи на мулах, і з ними третій мул, очевидно, навантажений усім потрібним у дорозі.
Третя експедиція була Торесова. І вона виявилася не більшою за Леонсіїну, бо складалася лише з нього самого та Хосе Манчено, відомого тамтешнього бандита, якого Торес із особистих міркувань урятував од стерв'яків у Сан-Хуані. Але для Тореса експедиція мала стати куди більшою. Біля самих Кордільєр мешкало дивне плем'я кару. Свій родовід воно брало від рабів-негрів, що втекли з Африки, і рабів-тубільців з Москітського узбережжя, що осіли тут і одружувалися з жінками, яких крали в долині, або з такими самими рабинями-втікачками, як були самі. Ця своєрідна колонія, що розташувалася між Кор-дільєрами, де жили індіяни, і Панамською державою, зберегла майже цілковиту самостійність. Згодом, коли вона поповнилася втеклими каторжниками-іспанцями, плем'я кару стало втіленням таких непринадних рис усіх тих народів, що набуло поганої слави, і колумбійський уряд, якби не був заклопотаний внутрішніми політичними махінаціями, послав би військо знищити таке моровичне вогнище. Ось у цьому гадючнику від батька-іспанця і матері-метиски, засуджених за вбивство, і народився Хосе Манчено. І до цього ж таки гадючника провадив він Тореса, що мав виконати завдання Томаса Рігана з Уолл-стріту.