— Нам неабияк пощастило, що ми спіткали його, — мовив Френк до Генрі, показавши на останнього жерця майя.
— Еге ж, але вія надто вже старезний, — кивнув головою Генрі. — Подивись лишень на нього.
Індіянин вів перед і ввесь час крутив у руках священний клубок, мимрячи й бурмочучи щось до себе.
— Будемо сподіватись, що старий джентльмен не розкришить його, — висловив палке бажання Генрі. — Нехай би вже він краще раз добре прочитав, як нам їхати, та й запам'ятав дорогу, ніж оце безперестанку смикати мотузочки.
Вони виїхали з хащів на галявину, що свідчила про давню боротьбу людини з джунглями й перемогу її над ними. Звідти видно було далеку гору Бланко Ровало, що стриміла високо в небо. Старий майя спинив свого мула, провів пальцями по кількох мотузочках клубка і, показуючи на гору, пояснив каліченою іспанською мовою:
— Тут сказано: «Там, де слід Стопи божої, очікуй, доки заблищать очі Чіа».
І він показав на один з вузликів, де прочитав ті слова.
— А де ж той слід, старий? — спитав Генрі, роздивляючись навкруги.
Але індіянин, не відповівши, загупав голими п'ятами по боках мула й погнав його через усю галявину в хащі.
— Він скидається на собаку, що біжить теплим слідом, і здається, слід цей ще теплішає, — зауважив Френк.
За півмилі, коли хащі перейшли в круті горбки, вкриті травою, старий погнав мула вчвал і не зменшив ходи, поки не добувся природної западини. Футів зо три завглибшки й досить велика, щоб вигідно вмістити з дванадцятеро чоловік, вона своєю формою надзвичайно нагадувала слід стопи якогось велетня.
— Слід Стопи божої, — врочисто виголосив старий жрець, тоді зліз із мула і в молитві простягся на землі. — В Стопі божій маємо чекати, доки блиснуть очі Чіа, — так кажуть священні вузлики.
— Гарненьке місце, щоб поснідати, — промовив Генрі, глянувши в западину. — Чекаючи на індіянські дива, ми можемо задовольнити свої шлунки.
— Якщо не заперечуватиме Чіа, — засміявся Френк.
Чіа не заперечувала. Принаймні старий жрець не міг знайти жодних вказівок на це в своїх вузликах.
Стриноживши мулів і залишивши їх на узліссі, мандрівники принесли води з найближчого струмка й розклали в западині багаття. Старий майя, здавалось, не помічав нічого й без кінця бурмотів молитви та перебирав вузлики.
— Аби тільки він не з'їхав з глузду, — сказав Френк.
— Він мав божевільні очі того дня, як я вперше побачив його в Хучітані, — додав Генрі. — А поглянь-но, які в нього тепер очі.
Тут слово докинув пеон: не розуміючи нічого по-англійському, він, проте, второпав зміст їхньої розмови.
— Це дуже небезпечна річ — важитись на таємниці й святощі майя, — і загрожує смертю. Мій батько це знає. Багато людей померло через них, і смерть їхня була нагла й жахлива. Навіть жерці майя помирали. Так помер і батько мого батька. Він також кохав жінку з долини. Через неї він продав секрет майя людям з долини й повів їх до скарбів шляхом, що його вказували вузлики. І він помер. Усі вони померли. Мій батько не любить жінок із долини, бо він старий. Але раніше, замолоду, він дуже любив їх, а це гріх. Він знає, яка йому загрожує небезпека, коли він вестиме вас до скарбу. Сила людей шукала його цілі сторіччя. Та з тих, хто знайшов скарби, жодний не повернувся. Кажуть, навіть конквістадори й пірати англійця Моргана, коли добулися до сховища, наклали там головами.
— А як батько помре, ти, його син, станеш за найвищого жерця майя? — спитав Френк.
— Ні, сеньйоре, — похитав головою пеон, — я майя лише наполовину. Я не вмію читати вузликів. Батько не навчив мене цього, бо кров моя нечиста.
— А якщо він зараз помре, чи зможе прочитати вузлики котрийсь інший майя?
— Ні, сеньйоре. Мій батько — остання жива людина, що знає нашу давню мову.
Розмову цю перебила поява Леонсії й Рікардо: стриноживши своїх мулів і залишивши їх біля інших, воші несміливо поглядали в улоговину. Обличчя Френка й Генрі, скоро тільки вони вздріли дівчину, засяли з радощів, хоч вони й дорікали їй словами, ба навіть наполягали, щоб Леонсія з Рікардо верталися додому.