— Але ви не можете відіслати мене, не давши хоч трохи попоїсти, — зауважила Леонсія, стрибнувши в западину. Вона-бо через свою жіночу хитрість розуміла, що краще з ними розмовляти зблизька.
Їхня голосна балачка вивела старого жерця з релігійного екстазу. Він презирливо подивився на Леонсію й вилив на неї цілий потік докорів мовою майя всуміш із окремими іспанськими словами й фразами.
— Він каже, що жінки погані, — переклав пеон, як тільки його батько спинився. — Він каже, що жінки призводять до суперечок між чоловіками, до ножів і до смерті. Бог позначив їх тавром зневаги й невдачі. Їхні вчинки не подобаються богові й спричиняють загибель чоловіків. Він каже, що жінки — то вічний ворог божий і чоловічий, бо вони заважають чоловікові наблизитися до бога. Він каже, що жінки завжди стояли на шляху до бога й тягли чоловіків у інший бік. Він каже, що ця жінка мусить поїхати звідси.
Френк, давлячись сміхом, тільки свиснув на знак того, що погоджується з жерцем, а Генрі звернувсь до Леонсії:
— Будь розважна, Леонсіє. Бачиш, яку думку про жіноцтво має цей майя? Тобі тут немає місця. Треба їхати до Каліфорнії, де жінки мають право голосу на виборах.
— На лихо, старий занадто добре пам'ятає жінку, що замолоду зрадила його, — мовив Френк. — Спитай у батька, — удався він до пеона, — чи кажуть його вузлики про те, що жінці не можна ступити на слід Стопи божої?
Даремно крутив старий жрець своє священне письмо. Там не можна було знайти жодного вагомого заперечення проти жінки.
— Він переплутав свої власні переживання із міфологією, — переможно всміхнувся Френк. — Отже, я гадаю, Леонсіє, що ви цілком вільно можете залишитися тут і попоїсти. Кава готова. А потому…
Але те, що мало статися потому, сталося тепер. Не встигли вони посідати на землі, як куля пробила Френкові капелюх, коли Френк підвівся передати Леонсії оладку.
— Ну й несподіванка, — сказав він, сідаючи. — А подивись-но, Генрі, хто там хоче мене підстрелити.
Найближчої хвилини всі, крім неонового батька, побралися до краю улоговини й побачили, що з усіх боків до них плазують якісь чудернацько повдягані люди, виглядом зовсім не схожі на латиноамериканців. Здавалося, ніби все людство, всі народи світу постачали їм убрання й свою кров, щоб надати їхній шкірі та одежі таких різноманітних кольорів.
— Ото пики! Я зроду гірших не бачив, — сказав Френк.
— Це — кару, — пробурмотів пеон, тремтячи зі страху.
— А хто такі, в… — почав Френк, і раптом схаменувся. — А хто такі ці кару?
— Це пекельне кодло, — пояснив пеон. — Вони лютіші за іспанців і жорстокіші за майя. Чоловіки в них не одружені, а жінки живуть без шлюбу. В них нема жерців. Вони — диявольське поріддя, ба навіть гірші за самих дияволів.
Тоді підвівся старий жрець і, показуючи пальцем на Леонсію, заявив, що це вона спричинилася до нещастя. Куля шкрябнула йому плече, і він похитнувся.
— Пригни його, — гукнув Генрі до Френка, — він єдиний, хто вміє читати вузлики, а очі Чіа й досі ще не заблищали.
Френк послухався, простяг руку і, схопивши старого за ноги, смикнув його вниз.
Генрі взяв рушницю й почав відповідати пострілами на постріли кару. Незабаром до нього прилучились Рікардо, Френк і пеон. А старий, перебираючи свої вузлики й дивлячись через береги западини, втупив очі в неосяжне узбіччя гори.
— Стійте! — крикнув Френк, надаремно силкуючись, щоб його голос почули серед стрілянини.
Йому довелося плазом прокрадатися до кожного із стрільців і веліти не стріляти більше. І кожному зокрема пояснювати, що їхній вантаж залишився на мулах, і їм через те треба берегти набої, які ще є в патронниках.
— І глядіть, щоб вони не влучили в вас, — застерігав усіх Генрі. — В них старі мушкети та аркебузи, що можуть поробити вам дірки в таріль завбільшки.
За годину обложені вистріляли всі набої, крім кількох у автоматичному револьвері Френка, і на безладний вогонь кару улоговина відповідала мовчанкою. Хосе Манчено був перший, хто зрозумів становище. Він обережно підліз до улоговини, глянув через край, переконався, що мав рацію, й почав давати знаки іншим, — мовляв, в обложених нема чим стріляти й пора атакувати їх.
— Гарно ви вклепались, сеньйори, — зловтішно сказав він, а решта кару з реготом оточили западину.
Те, що сталося далі, було таке несподіване, як зміна сцени в пантомімі. Кару зненацька сипнули урозтіч, нажахано зойкаючи. Вони так поспішали, що багато з них покидали свої мушкети й ножі.
— Але я таки влучу в вас, сеньйоре Стерв'яку, — жартівливо мовив Френк, розмахуючи револьвером.