Націлившись у бандита, що втікав чимдужче, Френк несподівано передумав і не вистрелив.
— В мене тільки три набої, — пояснив він Генрі, ніби перепрошуючи, — а в цій країні ніколи не вгадаєш, коли вони будуть найпотрібніші. Я добре знаю це з власного досвіду.
— Дивіться! — закричав пеон, показуючи пальцем на свого батька й на далеку гору. — Ось чому вони кинулись навтіки. Вони зрозуміли небезпеку, якою загрожували їм священні скарби майя.
Старий жрець у екстазі, що межував із божевіллям, мацав вузлики на мотузочках і пильно дивився на гору. Від неї одна попри одну виходили дві блискучі смуги світла.
— Це може зробити й людина, мавши двоє люстерок, — глузливо сказав Генрі.
— То очі Чіа, — сказав пеон. — Так написано вузликами, що їх при вас читав мій батько: «Там, де слід Стопи божої, очікуй, доки заблищать очі Чіа».
Старий звівся на рівні ноги й вигукнув у нестямі:
— Щоб знайти скарб, ми мусимо знайти очі!
— Добре, старий, добре, — заспокоїв його Генрі і кишеньковим компасом визначив місце, звідки виходило світло.
— У нього наче компас у голові, — зауважив за годину Генрі на адресу старого жерця, що вів перед, сидячи на своєму мулі. — Я перевіряю його компасом, і, навіть коли якась перешкода змушує нас збочувати, він знову виходить на правильний напрям, ніби магнітна голка.
Від'їхавши від западини, вони не бачили більше світляних смуг. Очевидно горбки та гори заважали цьому. Скрізь були провалля і скелі всуміш із лісами та кучугурами з піску й вулканічного попелу.
Нарешті подорожні опинилися в такому місці, де годі було проїхати верхи, і Рікардо з пеонами й з мулами залишився ззаду, діставши доручення стати табором і нап'ясти намети.
Решта експедиції рушила далі, дряпаючись по зарослих скелях і тримаючись один за одного й за стовбури дерев. Старий майя, все ще на чолі гурту, здавалось, не помічав Леонсії.
Раптом, пройшовши з півмилі, він спинився й відстрибнув назад, немов його вкусила гадюка. А сталося ось що: Френк засміявсь, і його сміх безладною глузливою луною пішов по всій тій дикій місцевості. Останній жрець племені майя хапливо перебіг пальцями всі свої вузлики, затримався на одному якомусь мотузочку, вдруге помацав його, і тоді сповістив:
— «Коли бог сміється — стережіться!» Так кажуть вузлики.
Хвилин із п'ятнадцять Френк і Генрі криком та сміхом викликали луну, намагаючись пояснити старому, що це таке.
Ще за півгодини вони дійшли до мандрівних дюн. Старий знову кинувся назад. Пісок, на який вони ступили, просто голосив. Коли вони спинялися, голосіння стихало. А ступиш крок — і пісок знову починає голосити.
— «Коли бог сміється — стережіться!» — виголосив майя.
Він накреслив пальцем коло на піску, що зазвучав, тільки-но його торкнулися, став навколішки всередині, і пісок завив та застогнав. Пеон прилучився до батька й теж увійшов у гомінке коло, де старий креслив якісь кабалістичні фігури та малюнки, а пісок весь час ніби верещав.
Леонсія була нажахана й притулилася до Френка й Генрі. Навіть Френк знітився.
— То була луна, — сказав він, — але це щось інше. Не розумію, що воно таке.
— Дурниця! — відповів Генрі, провівши ногою по піску й знову викликавши гомін. — Це співучий пісок. Я бачив уже його колись на Кауаї, одному з Гаванських островів. Чудове місце для туристів, запевняю вас. А тут пісок ще кращий і гучніший. Учені склали близько двадцяти різних глибокодумних теорій, що пояснюють це явище. Мені казали, що воно трапляється у багатьох країнах світу. Нам лишається тільки одне — пройти цими пісками туди, куди вказує голка компаса. Такий пісок, хоч і реве, та ніхто ще не бачив, щоб він кусався.
Але їм не пощастило переконати останнього жерця майя вийти з накресленого кола. Вони домоглися лише того, що старий відірвався від молитов і люто накинувся на них з лайкою.
— Він каже, — пояснив пеон, — що ми чинимо блюзнірство й що навіть пісок кричить проти нас Він не хоче йти далі, боїться наближатися до того страшного місця, де мешкає Чіа. І я теж не хочу. Там помер його батько, про це відомо всім майя. Він не піде туди помирати. Він каже: «Мені не так багато років, щоб помирати».
— Отож-бо, якихось вісім десятків! — засміявся Френк і здригнувся, зачувши глузливий сміх луни, якому вторувало голосіння піску. — Замолодий, щоб помирати! А як ви, Леонсіє? Адже ви також занадто молоді, щоб зараз померти.
— Ні, — всміхнулась вона, злегка поворушивши ногою, від чого пісок докірливо зітхнув, — навпаки, я занадто стара, щоб помирати тільки через те, що скелі віддають нам назад наш сміх, а пісок бреше на нас. Ходімо далі! Нам недалеко вже до тих очей, що блищать так яскраво. Нехай старий сидить собі в своєму колі й чекає, доки ми повернемося.