— Я можу бути чи англійка, чи американка, чи хто завгодно, але я вмію просто дивитися правді в очі й відверто говорити про все… — Вона спинилась, стримано зважила свої думки й спокійно докінчила: — Ви ремствуєте на те, що, дізнавшись про вашу любов, я не сказала вам, кохаю я вас чи ні. Ось я вам зараз скажу. Я кохаю вас…
Леонсія відсунула руки, що їх він у захваті простяг до неї.
— Заждіть! — сказала вона. — Хто з нас тепер жінка? Або іспанка? Адже я не скінчила. Я кохаю вас і пишаюсь тим, що кохаю саме вас. Та й це ще не все. Ви питали мене про моє серце й про мої наміри. Про одне я вже сказала. Зараз скажу про друге. Я збираюсь одружитися з Генрі.
Така англосаксонська щирість приголомшила Френка.
— На бога! Чому? — тільки й спромігся вигукнути він.
— Тому, що я кохаю також і Генрі, — відповіла Леонсія, все ще дивлячись йому в очі.
— Ви ж бо кажете… ви ж сказали, що кохаєте мене? — тремтячим голосом спитав Френк.
— І вас. Я кохаю вас обох. Я порядна жінка; принаймні я завжди так гадала. І досі ще так гадаю, хоч мій розум і підказує мені, що не можна кохати рівночасно двох чоловіків і бути разом із тим порядною жінкою. Ну, та це мені байдуже. Якщо я грішна, значить, я така й є. І я не можу переробити себе, бувши зроду грішна.
Леонсія замовкла, але Френк усе ще не міг здобутися на слово.
— А хто з нас тепер англосакс? — спитала вона й ледь помітно всміхнулася, почасти підбадьорюючи себе сміхом, а почасти тішачись тим, що її слова справили на нього таке враження. — Я відкрила вам своє серце й розповіла про свої наміри.
— Але ж ви не можете… — гарячково запротестував Френк. — Ви ж не можете кохати мене, а одружитись із Генрі!
— Мабуть, ви не зрозуміли мене, — дорікнула вона. — Я збираюсь одружитися з Генрі й кохаю вас. Але я кохаю й Генрі. Не можу ж я одружитися з вами обома. Цього не дозволить закон. Тим-то я одружуюсь лише з одним. І я маю намір одружитися з Генрі.
— Навіщо ж тоді, навіщо ви умовляли мене залишитися? — спитав він.
— Адже я кохаю вас. Я вам це вже сказала.
— Якщо ви будете поводитись так і далі, я збожеволію! — скрикнув Френк.
— Мені також здавалося, що я збожеволію через це, і здавалося багато разів, — заспокоїла його Леонсія. — Якщо ви гадаєте, що мені легко виконувати роль англосаксонської жінки, ви помиляєтесь. Але жоден англосакс, навіть ви, якого я так палко кохаю, не може ставитись до мене з презирством за те, що я не ховаю своїх ганебних почувань. Я вважаю за краще просто сказати вам про них. Якщо це риса англосаксонської вдачі, не ганьбіть її. А коли це риса іспанки, жінки й Солано, — теж не ганьбіть її. Бо я — іспанка, і жінка, і іспанська жінка з родини Солано… хоч у розмові й не розмахую руками, — жартівливо додала вона, ледь усміхнувшись.
Запала мовчанка.
Саме тоді, коли Френк хотів щось відповісти, вона знаком звеліла йому мовчати. У хащах щось зашаруділо й затріщало, і вони обоє прислухалися: очевидно, хтось наближався до них.
— Слухайте! — прошепотіла Леонсія, торкнувши Френка за руку. — Я буду останній раз англосаксонка і скажу вам усе. Надалі я завжди буду хитрувати й викручуватись, як, на вашу думку, роблять іспанки. Отже, слухайте ж! Я люблю Генрі. Це правда, щира правда. Та вас я кохаю дужче, куди дужче. Я вийду заміж за Генрі… через те, що кохаю його й заручена з ним. А вас я завжди буду дужче кохати.
Раніше, ніж він устиг відповісти, з-за кущів вийшли старий майя з сином. Навряд чи помітивши їх, жрець упав навколішки й вигукнув іспанською мовою:
— Мої очі вперше вздріли очі Чіа!
Потім, перебираючи вузлики на священних мотузочках, він мовою майя розпочав молитву, що в перекладі звучала б так:
— О, безсмертна Чіа, могутня дружино божественного Хцатля, божественне серце пророслого насіння, богине дощу й плодючого проміння сонця, що, на щастя людськості, годує насіння, овочі й коріння! О славетна Чіа, якої уста завжди шепочуть над вухом Хцатля, до тебе звертаюсь я, смиренний жрець, із молитвою. Вчини ласку й вибач мені. Нехай золотий ключ із твоїх вуст відкриє вухо Хцатля. Дозволь вірному тобі жерцеві добутись хцатлевого скарбу. Ні, не для нього, о, божественна, а ради його сина, якого визволив грінго. Діти твої, майя, сходять нанівець. Не потрібні їм скарби. Я твій останній жрець. Зі мною сконає все, що було відоме про тебе й про твого великого чоловіка, ім'я якого я насмілююсь вимовити, лише схиливши голову на це каміння. Вислухай мене, о Чіа, вислухай мене! Ось я тут, біля твоїх ніг.
Не менше, як п'ять хвилин лежав ницьма старий майя, судомно здригаючись, немов причинний, а Леонсія і Френк зацікавлено дивилися на нього; їх захопив урочистий тон його молитви, дарма що вони не зрозуміли з неї ані слова.