Не барімось. Ходімо. На жаль, я не зміг розшукати вашого пса. Я навіть детективів наймав — ото здирці! Доктор Еморі вкрав Кілені-боя у вас, але того ж дня пса вкрадено в нього. Я все Сан-Франціско обнишпорив, та Кілеці-бой щез, як і ми зараз щезнемо з цього паскудного міста.
На пас чекає машина. Шоферові добре заплачено. Крім того, я пообіцяв убити його, якщо він підведе. Треба йти через кучугури на схід і трохи на північ, там за оцим чудернацьким лісом є дорога… Все готово. Рушаймо. Гляньте, вже сіріє. Треба ж варту обминути непомітно…
Вони вийшли надвір, у бурю. Квек, шаленіючи з радості, йшов позаду. Спершу Доутрі намагався триматись осторонь, та скоро, коли сильний подмух вітру ледь не звалив кволого старигана, він ухопив його під руку й став підтримувати ззаду, підпихаючи на грузький, сипкий піщаний схил.
— Дякую, стюарде, дякую, друже мій, — прошепотів Старий Моряк, тільки-но вітер стих на хвильку.
РОЗДІЛ XXII
Хоч Майкл і не любив Гаррі дель Мара, проте пішов за ним у нічну темряву досить охоче. Дель Мар прийшов, як злодій, — з безмежною осторогою прокрався на заднє подвір'я садиби доктора Еморі, де було ув'язнено Майкла. Він заздалегідь ретельно вивчив сцену дії й міг не вдаватися до дешевих мелодраматичних ефектів, на взірець електричного ліхтарика. Навпомацки він знайшов двері до флігелька, відімкнув їх, тихо ввійшов і став налапувати руками цупку кошлату шерсть.
Майкл, безстрашний мов лев, відразу наїжачився, зачувши чужого, однак не загавкав. Він тільки принюхався й упізнав нічного гостя. Хоч він і не любив цього чоловіка, проте дозволив обв'язати собі шию шворкою й мовчки пішов за ним на вулицю, до таксі, що чекало за рогом.
Він міркував — якщо визнати за ним таку здатність — дуже просто. Цього чоловіка він не раз бачив у Стюардовому товаристві. Чоловік був Стюардів приятель, бо вони сиділи вдвох за столом і пили. Стюард пропав. Майкл не знав, де його шукати, і сам був в'язнем на задньому подвір'ї чужого дому. А що сталось один раз, могло статися й знову. Отже, коли бувало, і то не раз, що Стюард, цей чужий чоловік і Майкл сиділи за одним столом, то було можливо, що таке станеться й ще раз, і він, Майкл, сидітиме на стільці в яскраво освітленому шинку, і цей чоловік сидітиме з одного боку, а укоханий Стюард — з другого, і перед ним стоятиме кухоль пива. До такого висновку дійшов Майкл — бо це справді був розумовий висновок — і вчинив згідно з ним.
Звичайно, Майклові думки й висновки не були укладені в словах. Скажімо, такого слова, як «приятель», зовсім по було в його словнику. І чи доходив він до своїх висновків через низку послідовних зорових образів або через їх складні сполучення й зіставлення, цього ми, люди, поки що не можемо з'ясувати. Головне те, що він думав. Якщо не визнати цього, то виходить, що він діяв цілком інстинктивно, а це була б ще багато дивовижніша і неймовірніша річ. ніж те, що він по-своєму невиразно думав.
Так чи так, а поки таксі мчало лабіринтом сан-франціських вулиць, Майкл насторожений лежав біля дель Марових ніг, не виявляючи приязні до цього чоловіка, але й не показуючи нічим, що почуває до нього антипатію. Бо Майкл зразу відчув підлу дель Марову натуру, ще дужче спідлену жаданням привласнити пса задля зиску. Ще під час їхньої першої зустрічі в шинку портового району Бар-барі Майкл наїжачив шерсть і войовниче напружився, коли цей чоловік поклав руку йому на голову. Майкл про нього не думав, не пробував його розгадати. Просто йому не сподобався дотик цієї руки — байдужий, хоч начебто приязний, коли дивитися збоку. Той дотик викликав неприємне відчуття. В ньому не було тепла, щирості, зичливості, не чулося душі. Сигнал, переданий від людини до тварини тим дотиком, почуття, ним викликане, не було добрим сигналом і добрим почуттям, і Майкл наїжачив шерсть та напружився, не думаючи, а просто знаючи — інтуїтивно, як кажуть про себе люди.
Електричні ліхтарі, вкритий дахом причал, гори валіз та ящиків, крик і метушня вантажників та матросів, чахкання парових кранів, вищання й рипіння блоків, стюарди в білих куртках, що несли ручний багаж, боцман на трапі, й сам трап, що круто підіймався на прогулянкову палубу «Уматіли», ще матроси й суднові офіцери в золотих нашивках нагорі біля трапа, і тиснява на палубі — все те упевнило Майкла, що він знову попав на море, на судно, туди, де він уперше спіткав Стюарда й де прожив з ним весь час, опріч останніх кошмарних тижнів у великому місті. Мелькали в його мозку також образи Квека та Кокі. Нетерпляче скімлячи, він натягав шворку, рвався між численні квапливі, байдужі, взуті в тверду шкіру людські ноги, навіть не боячися, що йому відтопчуть ніжні лапи, і все нюшив, усе шукав запахів Кокі й Квека, а насамперед Стюарда.