РОЗДІЛ XXXIII
Два роки їздив Майкл по Сполучених Штатах і співав, добуваючи собі славу, а Джекобові Гендерсону багатство. Без ангажементу вони не лишались ніколи. Майклів успіх був такий великий, що Гендерсон навіть відхиляв вельми почесні запрошення на гастролі до Європи. Єдина перерва в виступах була тоді, коли Гендерсон захворів у Чікаго на черевний тиф.
Для Майкла настала тримісячна відпустка, яку він перебув хоч і в добрих умовах, але знов же в'язнем — у псарні дресирувального закладу Малкечі. Той Малкечі, один з найздібніших учнів Гаріса Колінза, став учителевим конкурентом, відкривши в Чікаго подібну до Колінзової школу, де панували така сама абсолютна чистота, гігієна й науково обгрунтована жорстокість. Майкла добре годували, держали охайно, однак, сидячи знудьгованим в'язнем у своєму боксі, він мимохіть відчував довколишню атмосферу мук і жаху, в якій наламували тварин на потіху людям.
Малкечі раз у раз виголошував афоризми власного виробу — приміром, такі: «Повірте мені, коли тварини не скориш болем, то її не скориш нічим. Біль — єдиний учитель»; «Як можна відучити коня хвицатись, то можна відучити й лева кусатись»; «Тварин не приборкують пір'яним віничком. Що товщий череп, то грубшого треба дрюка»; «Словами звірам не доведеш нічого, тут треба кия»; «Щира любов між приборкувачем і твариною? Це вигадки для репортерів, синку. Я визнаю тільки міцну палицю, та ще й із залізним кінцем»; «Певне, що можна домогтися, щоб звірі їли у вас із рук. Тільки треба пильнувати, щоб вони не з'їли вам і рук. А найкращий засіб проти цього — постріл сліпим набоєм у писок».
Бували дні, коли на арені розлючений рик і болісне виття зливалися в суцільне ревище, і всі звірі до останнього, розтривожені ним, бунтувались по своїх: клітках. Малкечі хвалився, що може приборкати будь-якого звіра, а тому до нього раз у раз привозили найнепокірливіших. Вважали, що він може дати раду там, де не спромоглись інші, і Малкечі, безстрашний, кмітливий і жорстокий, весь час справджував ту репутацію ділом. Він не страхався нічого і коли вже зрікався чогось домогтись, то це було останнє слово. Такій тварині судилось довіку жити в клітці, в самотинному ув'язненні, без кінця ходити з кута в кут, лютувати на всіх людей і своїм ревом жахати й тішити відвідувачів звіринця.
За ті три місяці, що Майкл пробув у закладі Малкечі, трапились два особливо тяжкі випадки. Певна річ, там і щодня в робочі години лунав болісний вереск звичайних, більш-менш «слухняних» ведмедів, левів і тигрів, що їм силою вбивали в голови покору, або слонів, що їх підіймали краном, навчаючи стояти на голові, чи шпигали рожном, щоб вони грали на великому барабані. Але ті два випадки були над звичай тяжкі й сповнили всіх тварин страхом і пригніченням — такими, як мусить зазнавати людина перед брамою пекла, чуючи лемент мордованих там грішників.
Першим був великий бенгальський тигр. Народжений і вирослий на волі, в дикій пущі, натурою й відвагою володар над усіма живими істотами, навіть над своїми бра-тами-тиграми, він кінець кінцем попав у біду. З пастки в тісну клітку, на слоновій спині, в залізничному вагоні, в пароплавному трюмі, через суходоли й моря — такий був його шлях, усе в тій самій тісній клітці, до дресирувальної школи Малкечі. Багато приборкувачів оглядали його, але купити не зважувались. Лиш Малкечі не злякався. Він сам спалахнув бойовим запалом, угледівши цього величного смугастого котяру. Звір, що жив у його душі, зажадав двобою й перемоги. І перший урок, даний тигрові, означав два тижні пекла — для самого тигра й для всіх тварин у школі.
Тигр, якому дали назвисько Бен-Грім, прибув до Чікаго нескорений і непримиренний, тільки майже паралізований за два місяці без руху в тісній клітці. Малкечі слід було б узятись до діла зразу, та він згаяв два тижні, бо саме одружився й справляв медовий місяць. А за цей час випущений у велику клітку з бетону й заліза Бен-Грім відновив силу й ще лютіше зненавидів двоногих створінь, що були такі мізерні супроти нього, але підступом і хитрістю зуміли так міцно його ув'язнити.
Отож того ранку, коли перед ним розверзлося пекло, він був готовий і жадав зустріти всіх ворогів. І вони прийшли, озброєні арканами, залізними вилами й своїми підступами. П'ятеро їх повкидали зашморги арканів крізь грати в клітку. Тигр гарчав і відбивав мотузи лапами; хвилин з десять він ще був величним і неприступним звіром, сильнішим за цих нікчемних двоногих створінь у всьому, опріч властивих їм хитрощів і терплячки. А потім йому набридло відкидати ці неживі мотузи, й він спинився та загарчав на людей, не помічаючи, що попав однією задньою лапою в зашморг. За мить той зашморг спритно піднято залізним гаком вище, і він затягся на лапі, в'ївшись тигрові в тіло й уразивши його гордість. Він заревів і почав шалено метатись по клітці. Люди насилу вдержували аркана, що виривався їм з рук, аж обпікаючи долоні. Та вони то попускали мотуз, то вибирали назад, поки такий самий зашморг затягся на передній лапі в тигра — той і незчувся як. Звір заборсався стократ шаленіше. Але він був дурний і нетерпеливий. А люди були мудрі й терплячі, і кінець кінцем йому зашморгнули третю, а потім і четверту лапу. Тигр ганебно впав на бік, і люди гуртом підтягли його до ґрат, аж лапи, найгрізніша його зброя після жахливих іклатих щелеп, ганебно вистромились надвір.