— А він узагалі якийсь стриманий, — сказала Вілла. — Зовсім не те, що Джеррі…
— Зачекай, ось вони зустрінуться, — відказав, наперед усміхаючись, Гарлі. — Джеррі зіб'є бучу за двох.
— Якщо тільки вони впізнають один одного через стільки років… — висловила свій сумнів Вілла. — Мені дуже цікаво.
— В Тулагі впізнали, — нагадав Гарлі. — Тоді вони розлучилися щенятами, а побачились уже дорослими псами. Пам'ятаєш, як вони гавкали та гасали по берегу? Майкл тоді був більший жирун — принаймні чути його було вдвічі більше, ніж Джеррі.
— А тепер він страшенно дорослий і поважний.
— Споважнієш за три роки, — пояснив Гарлі. Та Вілла похитала головою.
Коли машина спішилась біля будинку й Гарлі Кенен перший вийшов з неї, його привітав радісний, заливистий, гавкіт, що здався Майклові не зовсім незнайомим. Той гавкіт обернувся на підозріливе й ревниве гарчання, коли Джеррі вчув запах іншого пса на руці в хазяїна, що простяглась його погладити. За мить він побачив у машині самого носія того запаху й стрибнув у дверцята до нього. Майкл загарчав, стрибнув йому назустріч, та Джеррі з розгону звалив його на підлогу машини.
Мало е порід собак, що за будь-яких обставин так слухаються хазяїна, як ірландські тер'єри. І коли Гарлі Кенен крикнув на Джеррі й Майкла, вони зразу вискочили з машини й уже не кидались один на одного, а тільки тихо гарчали. Маленька сутичка в машині сталась так швидко, що жоден не встиг упізнати другого. На землі вони стояли, кумедно нашорошені, й принюхувалися одип до одного здалеку.
— Впізнають! — гукнула Вілла. — Подивимося, що вони робитимуть.
Майкла зовсім не здивував той безперечний факт, що Джеррі вернувся з небуття. За останній час таке трапилось не вперше; одначе Майкла вражали й бентежили не так самі ці факти, як те, про що вони нагадували. Якщо вернулися з небуття чоловік і жінка, яких він востаннє бачив у Тулагі, а тепер ще й Джеррі, то щохвилини міг вернутись і укоханий Стюард.
Тому, замість озватися до Джеррі, Майкл почав розглядатись та принюхуватись, чи нема Стюарда десь поблизу. А Джеррі з великої радості захотілось побігати. Він заклично гавкнув до брата, відбіг трохи, прискочив назад і грайливо мазнув його передньою лапою, запрошуючи з собою, тоді знову відбіг.
Майкл уже стільки років не бігав з іншими собаками, що зразу й не зрозумів, чого хоче Джеррі. Проте собакам від природи властиво виявляти радість та приязнь, бігаючи разом, а в Майклі ще й озвалася вдача, успадкована від Теренса та Бідді, відомих такою звичкою на всі Соломонові острови.
Тож коли Джеррі ще раз мазнув його лапою, гавкнув і гайнув півколом, зваблюючи брата, Майкл, хоч і повільно, мимохіть побіг за ним. Однак не гавкав, а стрибнувши кілька разів, зупинився й озирнувся на Віллу та Гарлі, ніби питав дозволу.
— Біжи, біжи, Майкле! — весело гукнув Гарлі, умисне відвернувся й подав руку Віллі, допомагаючи їй висісти а машини.
Майкл кинувся за братом і побіг з ним бік у бік, штовхаючись плечем. Невиразна, майже забута радість поймала його. А Джеррі аж нетямився з радості, і відскаку вав, і штовхався, й вигинався всім тілом, і прищулював вуха, і пронизливо вискав, і гавкав. Але Майкл не гавкнув ні разу.
— А колись він гавкав… — сказала Вілла.
— І куди більше за Джеррі, — додав Гарлі.
— Виходить, його відучили гавкати, — вирішила вона. — Крізь яке ж то пекло пройшов цей пес, що й гавкати розучився?..
Зелена каліфорнійська весна перейшла в руде, спечене літо, поки Джеррі, бігаючи з Майклом по горах і полях, познайомив його з найдальшими і найвищими куточками маєтку. Відцвіли буйні весняні квіти, й на обпалених сонцем пагорбах лишались самі маки, вже не жовтогарячі, а блідо-золотаві, та ще лілеї-маріпози, що їх вітер гойдав на тонких стеблинах серед посохлої трави, ясніли, мов барвисті метелики, які сіли на мить перепочити.
А Майкл, бігаючи повсюди за невгамовним братом, весь час чогось шукав — і не знаходив.
— Все чогось шукає, все шукає, — казав Гарлі Кенен дружині. — Не здобичі, ні. Чогось такого, чого тут нема. Цікаво мені, чого це він шукає…
Майкл шукав Стюарда — і не знаходив. Небуття держало його й не відпускало — хоча, якби Майкл міг попливти пароплавом у Південні моря, за десять днів він доплив би на Маркізькі острови й там знайшов би Стюарда, а з ним Квека й Старого Моряка — всі троє жили, мов лотофаги[23], в земному раю Тайоги. В очеретяній хатині під високими авокадовими деревами й біля неї Мапкл знайшов би і їхніх улюбленців — котів, кошенят, поросят, віслючків і поні, пару маленьких папуг-нерозлучок, і пустуху-мавпочку чи й двох; але ніколи там не бувало собак і какаду. Бо Дег Доутрі якнайкрутішими словами наклав табу на собак. Після Кілені-боя, мовляв, він жодної собаки п бачити не хоче. А Квек хоч і не казав нічого, проте нізащо не хотів купити жодного з білих какаду, що їх приносили на берег матроси з купецьких шхун.
23