Він вистежив гірського лева, що заблукав до маєтку з округи Мендосіно, ще як той не встиг зарізати жодного шортгорнського теляти, і після тієї зустрічі, подряпаний та закривавлений, приніс звістку Гарлі Кененові, а той другого дня вирушив у гори верхи, з рушницею впоперек сідла. І ще Майкл знайшов те, про що Кенен не знав і завжди запевняв, ніби такого в маєтку немає, — кам'янисту розпадину в найгустіших хащах гірського лісу, де зимували в кублі, а влітку вигрівались на сонці з кільканадцять гримучих змій.
РОЗДІЛ XXXVI
Настала зима — лагідна й мила зима в Місячній долині. Останні маріпози відцвіли на випалених сонцем узгір'ях, і каліфорнійське бабине літо розтануло в бузковій імлі безвітрих погожих днів. Їх змінили тихі дощі, а потім на вершину Сономи випав сніг. Біля садиби вранішнє повітря бувало холодне, аж різке, але опівдні вже вабив і затінок, а в садку цвіли під зимовим сонцем троянди й золотились, достигаючи, помаранчі, цитрини та грейпфрути. А на тисячу футів нижче, в самій долині, ранками білів іней приморозків.
Тієї зими Майкл і загавкав аж двічі. Перший раз — коли Гарлі Кенен, їдучи верхи на баскому рудому коні, хотів змусити його перестрибнути потічок. Вілла спинила свого коня вже по тім боці, на згірку, й дивилась назад у видолинок, чекаючи, поки молодий коник дістане науку. Майкл теж чекав, тільки ближче. Спершу він ліг, відсапуючись після швидкого бігу, над самою водою. Але він ще мало знав коней і незабаром, стривожившись за хазяїна, схопився.
Гарлі й голосом, і поводом украй лагідно й терпляче спонукав коня стрибнути. Але гарячий чистокровний кінь щоразу сахався назад і вже був весь у милі. Він розривав копитами молоденьку оксамитову травицю й так боявся потічка, що, навіть підігнаний до берега чвалом, враз уперся й зупинився, а тоді зіп'явся дибки. Цього вже Майкл не стерпів.
Тільки-но кінь став на передні ноги, пес підскочив йому до морди й загавкав. У тому гавканні був докір і погроза, а як кінь зіп'явся дибки знову, Майкл ще раз підстрибнув і клацнув зубами біля самої морди в нього.
Вілла спустилась назад до потічка.
— Боже! — гукнула вона. — Ти чуєш? Він загавкав!
— Він думає, що кінь хоче заподіяти мені якесь лихо, — відказав Гарлі. — Ось що його роздратувало. Він не забув, як гавкати. Це він вичитує коневі.
— Гляди, бо він йому вичитає, як доскочить до морди, — застерегла Вілла. — Обережно, Гарлі, а то справді те буде.
— Тихо, Майкл! Ляж! — наказав Гарлі. — Усе гаразд, чуєш? Усе гаразд. Ляж.
Майкл покірливо, однак неохоче ліг; і, лежачи, він пильно стежив за конем, напружений, готовий умить схопитися, коли той знов загрожуватиме Гарлі якоюсь кривдою.
— Як я його зараз не переламаю, то він уже ніколи не захоче стрибати, — гукнув Кенен дружині, завертаючи коня, щоб від'їхати для розгону. — Або перестрибну, або сам беркицнусь через голову.
Він чимдуж погнав до води, і кінь, уже неспроможний зупинитися, хіть-нехіть скочив через страшний потічок і став по другім боці на добрих два ярди далі, піж треба.
А другий раз загавкав Майкл, коли Гарлі, що їхав на тому самому гарячому коні, намагався зачинити напівзірвані ворота на крутій гірській дорозі. Майкл терпів небезпеку, що загрожувала його богові, поки міг, та врешті підскочив до коневої морди, несамовито гавкаючи.
— І помоглося, — визнав Гар лі, таки зачинивши ворота. — Майкл, напевне, сказав коневі, що дасть йому чосу, коли він не вгамується.
— У всякому разі, він не німий, — засміялась Вілла, — хоч і не дуже балакучий.
Балакучішим Майкл так і не став. Тільки двічі й почули, як він загавкав — коли йому здалося, що богові-хазяїнові загрожує біда. Він ніколи не гавкав ні на місяць, ні на луну, що відбивалась від гір, ні на тварин, що шелестіли в хащах. Зате Джеррі міг невтомно перегукуватися з луною, добре чутною від будинку Кененів. У такі хвилини Майкл із знудженим виглядом лежав і чекав, поки скінчиться той дует. Не гавкав він і тоді, коли нападав на чужих собак, що заблукали до маєтку.