На тій стежці він і спіткав репортера, що підіймався нею. Репортер був звичайний собі міський газетяр, що прожив вік у місті й ніколи ще не брав участі в погоні за людиною. Стара, немічна, сонна шкапа, яку він найняв у долині, стояла спокійно, поки лютий, здичавілий чоловік, що зненацька вибіг з-за повороту стежки, стягав з неї вершника. Репортер спершу був стьобнув напасника батіжком і за те дістав такого прочухана, як ще зроду не діставав, а тільки спостерігав у матроських шинках та описував на самому початку своєї газетярської кар'єри.
На превелику собі досаду, злочинець не знайшов у репортера ніякої зброї, крім олівця та блокнота. З того розчарування він ще трохи надсадив газетяреві бебехів, покинув його виплакуватися в папороті, а тоді сів на репортерову шкапу й, підганяючи її репортеровим батіжком, погнав стежкою вниз.
Джеррі, що завжди був завзятішим мисливцем, ніж Майкл, забіг далеко вперед, супроводячи Кенена на вранішній прогулянці. Проте й Майкл, що біг слідком за і хазяїновим конем, не помітив і не збагнув, як сталося нещастя. Гарлі так само до останку нічого не бачив. Зовсім зненацька, коли він під'їхав дорогою під урвисту восьми-футову стіну, його коня щось сполохало, вихопившись із мансанітових хащів нагорі. Зиркнувши вгору, Кенен побачив, що на нього вже падає згори якась шкапа, видимо присилувана до стрибка своїм вершником. Гарлі враз шарпнув за повід і дав коню остроги, щоб відскочити геть, і за ту коротку мить устиг завважити подряпане обличчя, пошарпану одежу, нестямні очі й запалі, вкриті заростом щоки втікача від погоні.
Наймана шкапа недарма опиналась і не хотіла стрибати з кручі. Добре знаючи, яким болем віддасться той стрибок у її розбитих колінах та ревматичних суглобах, вона щосили впиралась копитами в крутий мохуватий схил і стрибнула, тільки щоб не впасти, зовсім без розгону. Але й так вона штовхнула схарапудженого коня в плече й збила його з ніг. Упавши, кінь зламав Кененові ногу й сам забився в корчах з переламаним хребтом.
Знов же собі на досаду, втікач, переслідуваний цілою округою, і в останньої своєї жертви не знайшов, як у репортера, жодної зброї. Сплигнувши додолу, він аж загарчав зі злості й копнув безпорадного Кенена в бік. Але Едруге копнути не встиг, бо втрутився Майкл — він уп'явся зубами в литку вже піднятої йоги.
Чоловік, лайнувшись, дриґнув ногою, і Майклові зуби роздерли йому литку й штани.
— Добре, Майкл! — похвалив його Кенен, що лежав нерухомо, придавлений конем. — Гей, Майкл! — провадив він, переходячи на південноморський жаргон. — Ганяй цей білий пан до дідька в кущі!
— А за це я тобі голову розвалю, — прогарчав крізь зуби злочинець.
Хоч які грізні були його мова й поведінка, сам він уже трохи не плакав. Тривале переслідування, боротьба одинцем проти всього людства вичерпали його сили. Його облягали вороги. Навіть хлопчаки піднялись на нього й порешетили йому спину шротом, а бички потоптали його й зламали рушницю. Все ніби змовилося проти нього. А тепер іще й пес прокусив йому литку. На нього насувалася смерть. Уперше він збагнув це так виразно. Все було йому вороже. Його душили істеричні сльози, а у людини, доведеної до відчаю, істерія часто виявляється в жахливих, звірячих вчинках. Без жодної причини він готовий був виконати свою погрозу й забити Гарлі Кенена до смерті. Дарма що Кенен нічого лихого йому не зробив. Навпаки — це він сам напав на Кенена, звалився на нього згори, і через нього Кеиен зламав ногу. Та Гарлі Кенен був людина, а все людство стало йому ворогом; отож йому здавалось, що, вбивши Кенена, він ніби хоч трохи помститься за себе на всьому людстві. Якщо вже йому гинути, то він потягне за собою кого зможе.
Та не встиг він і разу вдарити лежачого, як Майкл насів на нього знову. Дриґнувши ногою, чоловік роздер собі й другу литку та холошу. А тоді копнув Майкла під груди так, що аж скинув геть з дороги на крутий схил. На лихо, Майкл не долетів до землі: впавши в мансанітовий кущ, він застряг у розвилині між двома гілками.
— А тепер я зроблю, що сказав, — похмуро заявив Кененові злочинець. — Зараз розвалю тобі голову.
— А я ж тобі нічого лихого не зробив, — відказав Гарлі. — Не дуже я боюся смерті, але як уже вбивають, то волів би знати, за що.
— За те, що ви всі полюєте на мене, хочете мені життя відібрати, — прогарчав чоловік, підступаючи. — Знаю я вашу породу. Ви всі на мене завзялись, і що я можу сам проти всіх? Зате хоч з тобою сквитаюся за всю кривду.