— Щеня за бортом! — гукнув він до Боркмана. — Клівера на вітер!
Тоді метнувся на корму, розпихаючи тубільців-пасажирів.
— Гей! Матроси! Гайда на корму, вибирай бізань-шкот! Хутко!
Він квапливо зиркнув на компас, щоб визначити напрям, з якого долинало скавчання Джеррі.
— Стерно на борт! — гукнув він стерничому й сам кинувся до штурвала та крутонув його, твердячи сам собі вголос: — Ост-норд-ост і чверть на ост, ост-норд-ост і чверть на ост…
Потім вернувся до нактоуза і втупивсь у компас, прислухаючись, чи не почує скавчання ще раз, щоб уточнити напрям. Але чекав він недовго. Бо хоч після виконаного маневру «Еренджі» лягла в дрейф, та він знав, що вітер і хвилі дуже скоро віднесуть судно від щеняти. Отож він гукнув Боркманові йти на корму підтята ги вельбота, а сам побіг до каютки по ліхтарик та човновий компас.
Яхта була така маленька, що єдиного човна тягла за собою на довгій линві, і доки помічник підтяг вельбота до корми, Ван-Горн уже вернувся. Не зважаючи на колючий дріт, він почав пересаджувати через нього матросів-веслярів та кидати їх у човен, а потім і сам перемахнув туди, зіпершись на бізань-гік. Поки відв'язували човен, він ще кинув помічникові останні накази.
— Засвіти ходовий ліхтар, Боркмане. Судно держи в дрейфі. Грота не піднімай. Очисть палубу, до грота-гіка припасуй хват-талі.
Тоді взявся за стернове весло й гукнув веслярам:
— Шуруй-шуруй, хлопці, шуруй-шуруй! Тобто, мовляв, «греби чимдуж».
Стернуючи, він раз у раз присвічував ліхтариком на компас і держав курс ост-норд-ост і чверть на ост. Потім згадав, що на такому курсі човновий компас дає відхилення цілих дві поділки від компаса «Еренджі» й відповідно повернув човна.
Час від часу він наказував човнярам підняти весла, прислухався й кликав Джеррі. Тоді почав водити човна колами або зигзагами, за вітром і проти вітру, по тій ділянці нічного моря, де, на його думку, мусило плавати щеня.
— Тепер, хлопці, слухай, — сказав він веслярам. — Котрий почуй малий собака скаву-скаву, я давай тому п'ять сажень перкаль і два десятки плитка тютюн.
Ще за півгодини він уже обіцяв «два десятки сажень перкаль і один десяток плитка тютюн» тому з веслярів, котрий перший почує «малий собака скаву-скаву».
Джеррі доводилося зовсім скрутно. Не звиклий плавати, захлинаючись солоною водою, що хлюпала йому в роззявлену пащу, він уже насилу держався на поверхні, коли вгледів спалах капітанового ліхтарика. Однак він не пов'язав того спалаху зі Шкіпером, отож звернув на нього не більше уваги, ніж на перші зірки, що заблимали на небі. Він узагалі не думав, зірка то чи не зірка. Він і далі скавучав та захлинався солоною. водою. Та коли нарешті зачув Шкіперів голос, то відразу ніби ошаленів. Він спробував зіп'ястись на задні лапи, а передніми спертись на той голос, що долітав з темряви, як зіперся б на Шкіперову ногу, якби та була близько. Але вийшла з того тільки біда: ставши у воді сторчма, він зразу поринув з головою і захлинувся ще дужче.
Якусь хвильку вода в горлі не давала йому відповісти на Шкіперів поклик, що долітав з темряви знову й знову. Та вихаркавши її, він залився радісним дзявкотом. Шкіпер іде визволити його з цього пекучого, їдючого моря, що сліпить йому очі й не дає дихати! Шкіпер — справді бог, його бог, наділений силою рятувати.
Дуже скоро Джеррі почув ритмічний стук весел об кочети, і його радісне дзявкання злилося з радісним голосом Шкіпера, що підбадьорював собаку й підганяв веслярів:
— Зараз, Джеррі, голубчику! Зараз, зараз, Джеррі! Зараз! Шуруй-шуруй, хлопці! Ми вже ось, Джеррі! Вже ось-ось! Держися, голубчику! Зараз витягнемо! Шуруй-шуруй, як сто чортів! Ось, ось ми, Джеррі! Потерп, лебедику, потерп ще тропіки!.. Тихо… тихо… Годі шуруй.
І несподівано Джеррі побачив, як зразу над ним із темряви виринув човен; промінь ліхтарика, спрямований просто йому в очі, засліпив його, і він, радісно дзявкаючи, відчув і впізнав Шкіперову руку, що вхопила його за в'язи й підняла в повітря.
Намоклий, плюхнув він Шкіперові на груди, теж мокрі від дощу, й шалено замолотив хвостиком по Шкіперовій руці, що підтримувала його; він аж корчився з радості всім тільцем, а язичком лизав Шкіпера в підборіддя, в губи, в щоки, в ніс, мов несамовитий. А Ван-Горн не помічав, що він сам промок і що від того, та ще від хвилювання, в нього починається напад малярії. Він знав лише, що подароване йому тільки напередодні вранці щеня живе й ціле, на руках у нього.
Матроси вже налягли на весла, а він правив човном, Затиснувши стернове весло під пахвою, щоб другою рукою Держати Джеррі.