— Ану годі, Боркмане! Не займай щеняти!
Помічник аж здригнувся з несподіванки, бо не знав, що на нього дивляться, і озирнувся. Владний Ван-Горнів оклик долетів до нього через мільйон років. На його обличчі, перекривленому злістю, проступила ніякова, запобіглива усмішка, і він уже мимрив: «Та ми ж бавимось», — коли Джеррі надбіг знову, підстрибнув і вгородив зуби в руку своєму кривдникові.
Боркман умить скотився на мільйон років назад. Він оскаженіло копнув ногою, але схибив, і зуби Джеррі роздерли йому щиколодку. Він щось забелькотів з люті й з болю, нахилився й щосили вперіщив Джеррі рукою по голові й по шиї. Джеррі, що саме стрибнув і зустрів той удар уже в повітрі, перекрутився боком і впав на спину.
Відразу він схопився й уже хотів стрибнути на Боркмана знову, та його спинив Шкіперів окрик:
— Джеррі! Годі! Йди сюди!
Він послухався тільки на превелику силу і коли промивав помічника, наїжачив шерсть на хребті й вискалив зуби. Вперше за весь час він тихенько заскавчав, але не зі страху і не з болю, а від образи, від жадання провадити бій, що його мусив облишити на Шкіперів наказ.
Піднявшись на палубу, Ван-Горн узяв щеня на руки і став гладити та вгамовувати його, а водночас вичитував помічникові:
— І не соромно тобі, Боркмане! Пристрелити б тебе за таке або довбешку з пліч зняти! Щенятко, маленьке щенятко, тільки-но від матки… Я б сам залюбки тобі всипав. Отаке придумати! Маленьке щенятко, трохи не сисунець… Так тобі й треба, що руки покусано. Заробив. Нехай ще й понагноюються. А крім того, ти п'яний. Іди ляж і не потикайся на палубу, поки не проспишся. Втямив?
І Джеррі, що був заблукав дуже далеко в доісторичпі часи, а тепер силкувався погамувати предковічну стихійність любов'ю, що зродилася й стала його єством багато пізніше, — хоча прадавній гнів ще тихенько клекотів у нього в горлі, ніби далекий відгомін громовиці, — збагнув, відчув палким серцем велич і справедливість свого Шкіпера. Направду Шкіпер був богом, бо робив так, як слід, не-кривдно, й обороняв, і мав владу над тим другим, меншим богом, що знітився й утік від його пніву.
РОЗДІЛ IX
Всю довгу пообідню вахту Джеррі пробув із Шкіпером, і той раз у раз тихенько сміявся або вигукував: «Щоб я скис, Джеррі! Добрячий з тебе пес і боєць хоч куди! Це я тобі кажу!» — або: «Ти всім собакам собака, Джеррі. У тебе левина душа. Закладаюся, ти б і лева не злякався».
І Джеррі, не розуміючи жодного слова, крім свого назвиська, все ж таки знав, що в тій Шкіперовій мові — щедра хвала й любов. А коли Шкіпер нахилявся й ласкаво м'яв йому вуха, або підставляв пальці, щоб Джеррі лизнув їх рожевим язичком, або підхоплював його й пригортав до себе, серце в щеняти трохи не рвалося з захвату. Бо чи може припасти будь-якому живому створінню більша втіха, ніж любов бога? А саме такої втіхи зазнавав Джеррі. Біля нього був бог, справжній, живий, тривимірний бог, що правив своїм світом, і ходив на ньому на двох голих ногах, у стегенній пов'язці, й любив Джеррі, й воркотів йому ласкаві слова, й розгортав йому свої обійми.
О четвертій годині Ван-Горн позирнув на надвечірнє сонце, прикинув швидкість «Еренджі» — чи скоро вони допливуть до Суу, — тоді спустився вниз і безцеремонно розбудив помічника. Джеррі тим часом зоставався на палубі. Та недовго панував би він там, якби не білі боги, що були внизу й мали ось-ось вернутися: що ближче ставало до Малейти, то зухвалішали чорношкірі пасажири, бо перед ними вже маячіла давня незалежність; і Лерумі, та й не самий він, поглядав на Джеррі й ковтав слину, мріючи й про помсту, й про смачну їжу заразом.
Ідучи крутим галсом проти свіжого вітру, «Еренджі» хутко наближалася до землі. Джеррі вдивлявся в берег крізь колючий дріт і нюхав повітря, а Шкіпер стояв біля нього й віддавав накази помічникові та стерничому. Стос скриньок рознайтовили, і тубільці почали безперестану їх відчиняти та зачиняти. Найдужче їх тішив дзвіночок, що був у кожній скриньці й дзеленькав, коли піднімати віко. Вони раділи тій забавці, мов діти, і кожен раз у раз відчиняв та зачиняв свою скриньку, щоб почути дзенькіт.
В Суу мало висісти п'ятнадцятеро тубільців. Вони вдивлялись у берег і, шалено вимахуючи руками та репетуючи, впізнавали й показували один одному найдрібніші деталі краєвиду того єдиного в світі місця, яке вони знали, поки їх не продали на три роки в рабство їхні батьки, дядьки чи ватажки.
Вузенька, заледве сто ярдів завширшки, протока вела до невеликої довгастої бухти. На березі стіною зеленів мангровий ліс та інша тропічна рослинність. Жител чи ще яких ознак присутності людей не видно було ніде, однак Ван-Горн, вдивляючись у близькі хащі, певен був, що десятки, а може, й сотні пар людських очей стежать за ним.