Тамбі виконаю наказа й почепив ліхтар футів за двадцять від капітана. Це давало тому перевагу над тубільцями, що підпливали в пірозі до судна, бо ліхтар, спущений црізь колючий дріт за борт, мусив ясно освітити їх, а сам Ван-Горн лишався в напівтемряві, в затінку.
— Шуруй-шуруй! — владно квапив вія, бо тубільці в ще не видимій пірозі, певне, вагалися.
Плюснули весла, і в освіт від ліхтаря впливла висока чорна прова бойової піроги, вигнута, як у венеційської гондоли, і оздоблена сріблястим перламутром, тоді довгий вузький корпус без бічного поплавка; в ньому стояли навколішки й гребли дикуни-веслярі з чорними лиснючими тілами й блискучими очима, а посередині піроги сидів навпочіпки старий ватажок Ішікола, без весла в руках, і тримав у беззубих яснах коротеньку череп'яну люльку, не запалену, порожню, перевернену чашечкою донизу. А на кормі, за стерника, стояв чепурун: голе тіло чорне-чорне, а всі оздоби білі-білі, опріч свинячого хвостика у вусі та червоної квітки гібіску, що й досі горіла за другим вухом.
Бувало, що на вербівне судно з двома білими нападало й менше ніж десятеро тубільців, і Ван-Горн поклав праву руку на колодочку пістолета, хоча й не вийняв його з кобури, а лівою рукою підніс до уст сигару й сильно затягся, щоб розгорілась добре.
— Здоров, Ішіколо, старий бевзю, — так привітав Ван-Горн старого ватажка, коли чепурун, сперши весло об борт піроги, гребнув ним воду з-під дна й підвів пірогу бортом до борту «Еренджі».
Ішікола, освітлений ліхтарем, задер голову й усміхнувся. Всміхнувся він самим правим оком, бо лівого не мав — його вибило стрілою ще замолоду в якійсь сутичці у джунглях.
— Далебі! Мій око давно-давно не бачив твій, — відповів він на капітанове привітання.
Ван-Горн почав жартома допитуватися, скільки ще жінок прибуло в його гаремі та скільки свиней він за них заплатив.
— Далебі, ти зовсім дуже багатий, — докінчив він.
— Я хочеш на судно, балакай мало-мало, — лагідно попросився Ішікола.
— Вже ніч, — заперечив капітан, потім додав, трохи поступаючись відомим правилом, що не дозволяло гостям ступати на судно після смерку: — Ти ходи на судно, твій хлопці сиди в пірога.
Ван-Горн ґречно допоміг стариганові видертись на фальшборт, перелізти через колючий дріт і ступити на палубу. Ішікола був брудний старий дикун. Між іншими своїми тамбо («тамбо» жаргоном beche de mer і по-меланезійському означає «табу») він мав і таке, що його шкіри нізащо в світі не повинна торкатися вода. Живучи над морем, у краю тропічних злив, він з побожним страхом уникав води. Він ніколи не плавав, не бродив і завжди ховався від дощу. Це не був загальний звичай у його племені. Це було його особисте тамбо, що наклали на нього чаклуни. Іншим людям з його племені чаклуни забороняли їсти акулятину, або брати руками черепаху, або торкатися крокодилів чи навіть їхніх викопних решток, або сквернитися дотиком жінки чи жіночої тіні, що падає на стежку.
Отож Ішіколу, чиїм тамбо була вода, вкривала багаторічна кора лепу., Весь у струпах, мов прокажений, Ішікола був зморшкуватий на виду, зсохлий зі старості, кульгавий і жахливо перекривлений від давнього удару списом у стегно. Але єдине Ішіколине око світилось ясно й хижо, і Ван-Горн знав, що бачить воно не менше, ніж його двоє очей.
Ван-Горн стиснув йому руку — такої честі він сподоблював лише ватажків — і жестом запросив його сісти на палубі коло прибитої страхом дівчини, яка знов затрусилась на саму згадку про те, що цей стариган хотів її виміняти собі на обід за п'ять двадцяток зелених кокосових горіхів.
Джеррі конче мусив принюхатись до цього бридкого, кульгавого, голого, одноокого старигана, щоб у майбутньому могти його впізнати. А обнюхавши його й запам'ятавши властивий йому запах, вія грізно загарчав і тим заробив схвальний Шкіперів погляд.
— Далебі, цей собака добрий кай-кай, — сказав Ішікола. — Я давай півсажень скойка за цей собака.
Як за щеня, ціна була щедра, бо півсажня скойок, нанизаних на скручений з кокосового волокна шнурок, дорівнювали півфунтові в англійській валюті, двом з половиною доларам в американській і половині чималої жирної свині в натуральній меланезійській.
— Один сажень скойка за цей собака, — відказав Ван-Горн, сам собі подумавши, що не продав би Джеррі жодному тубільцеві й за сто сажнів і взагалі ні за яку казкову ціну; однак назвав таку невисоку суму, щоб не збудити в чорношкірих підозри, як високо цінує він насправді золотаво-рудого сина Бідді й Теренса.
Потім Ішікола зауважив, що дівчина ще дужче схудла і що тепер він, якби купував її на м'ясо, не дав би більш як три двадцятки горіхів.