Відіславши слідом за нею й Тамбі з коштовним грамофоном, Ван-Горн лежав собі й курив, а гострі голочки дрібного дощу приємно студили його зморене спекою тіло.
Дощ ішов лише п'ять хвилин. Потім зорі знов випливли на небо і смердючі випари здійнялися над мангровим болотом та над палубою, а задушна спека огорнула все довкола.
Ван-Горн знав, що й та спека, й випари не вельми корисні для здоров'я, але він не боявся ніяких хвороб, крім пропасниці, отож навіть не сходив униз по укривало.
— Перша вахта твоя, — сказав він Боркманові. — А вранці я сам здіймуся з якоря й виведу судно з бухти.
Тоді підклав під голову праву руку, лівою пригорнув до грудей Джеррі й заснув.
Отак і жили день за днем білі авантурники та чорношкірі тубільці на Соломонових островах: торгували, сварились та бились, і білі люди намагалися зберегти голови на в'язах, а чорношкірі не менш ревно намагалися стяти їм ті голови, але так, щоб самим лишитися цілими.
А Джеррі, доти знавши тільки світ лагуни Меріндж, тепер побачив, що обидва нові світи, судно «Еренджі» та острів Малейта, властиво такі самі, й дивився на безнастанну гру білих і чорних людей, по-своєму трошки розуміючи її.
РОЗДІЛ X
Удосвіта «Еренджі» підняла якір. Вітрила її важко звисали в мертвому, нерухомому повітрі, а матроси у вельботі налягали на весла, виводячи її на буксирі вузькою протокою. Раз, коли судно, підхоплене мінливою течією, прибилось трохи не до берега, тубільці на палубі скупчились, ніби вівці в кошарі, коли зачують знадвору виття сірого лісового розбійника. І Ван-Горн міг би й не кричати на веслярів «Шуруй-шуруй, бісові душі!», бо вони й самі налягли на весла скільки було сили, аж позводившися з банок. Вони-бо знали, яка доля чекає їх, якшо «Еренджі» застрягне на омитому морем кораловому рифі. Вони відчували той самий страх, що й прибита жахом дівчина в кормовій коморі. В минулому не один хлопець із Ланга-Ланги чи Сомо попадав на учту в Суу печеним, і так само хлопці з Суу часом попадали на бенкет у Ланга-Ланзі чи Сомо.
— Далебі, брат мій батько давно-давно ходи сюди, — озвався від стерна Тамбі до Ван-Горна, коли хвилина небезпеки минула й «Еренджі» відійшла від берега. — Брат мій батько він ходи матрос на великий шхуна. Всі пропав тут, у Суу. Брат мій батько Суу хлопці кай-кай він зовсім.
Ван-Горн згадав, як п'ятнадцять років тому в Суу пограбували й спалили шхуну «Фейр Гезевей», перебивши всю команду. Направду Соломонові острови на початку двадцятого сторіччя були ще дикунські, і направду великий острів Малейта був найдикіший з-поміж них.
Він замислено звів очі на моряцький орієнтир, гору Колорат, що підносилась над морем на чотири тисячі футів, геть поросла зеленим лісом аж до повитої хмарою вершини. Скрізь по схилах та по менших горах уже здіймалися димові стовпи, все нові й нові.
— Далебі, багато хлопці сиди в ліс і дивись свій око на твій, — оскірився Тамбі.
Ван-Горн порозуміло всміхнувся. Він знав: той стародавній димовий телеграф несе від селища до селища, від плем'я до плем'я звістку про те, що на завітряному березі з'явилось вербівие судно.
Як зійшло сонце, повіяв свіжий бриз, і «Еренджі» цілий ранок летіла на північ, а поперед неї несли звістку чимраз частіші димові стовпи над зеленими вершинами. Опівдні судно привелось до вітру і ввійшло в прохід між двома острівцями, на яких росли пальми. Шкіпер з нерозлучним Джеррі стояв на прові й гукав команди стерничому. Треба було пильнувати, бо зі смарагдових глибин повсюди підіймались коралові рифи, перебігаючи всю гаму відтінків зеленого — від найтемнішого нефриту до найблідішого турмаліну, а хвилі кидали на них рухливі тіні, або ліниво пінились, або жбухали вгору снопи білих бризків, що спалахували на сонці.
Димові стовпи по вершинах розгомонілись на всі заставки, і ще задовго до того, як «Еренджі» пройшла між острівцями, весь завітряний берег, від приморських селищ до найдальших лісових, знав, що вербівне судно йде до Ланга-Ланги. Коли вже було видно лагуну, утворену низкою острівців оподаль берега, Джеррі нюхом зачув людські оселі. По гладенькій поверхні лагуни пливли численні піроги — ті на веслах, а ті мали вітрила з перистого листя кокосових пальм, і гнав їх вітер — дедалі свіжіший південно-східний пасат. На ті, котрі підпливали ближче, Джеррі сердито гавкав, удаючи з себе грізного оборонця білого бога, що стояв поряд. А потім щоразу тицявся холодненьким вологим писком у нагріту сонцем Шкіперову литку.