Ввійшовши до лагуни, «Еренджі» знов повернула бортом до вітру. Так вона промчала з півмилі, а тоді передні вітрила трохи спустили, гучно ляснули грот і бізань, і судно, розвернувшися проти вітру, кинуло якір на глибині півсотні футів, у воді такій прозорій, що на кораловому дні видно було здоровезні зазублені мушлі. Щоб відвезти тубільців з Ланга-Ланги додому на берег, не довелось підтягувати вельбота. Сотні пірог уже чекали в двадцять рядів по обидва боки «Еренджі», і кожного хлопця, що стояв на палубі зі скринькою на плечі, гукало з кільканадцять родичів та приятелів.
Через той розрух Ван-Горн не пустив на судно нікого. Меланезійці, як то буває і з худобою, в тлумі схильні не тільки до панічної втечі, а й до нападу. Двоє матросів стояли коло рушниць, що лежали на світловому люці. Воркман з половиною команди порав суднову роботу. Ван-Горн із Джеррі біля ніг, весь час остерігаючись, щоб ніхто не підійшов ззаду, наглядав за тим, як сходять у піроги ланга-ланзькі хлопці й водночас не спускав пильного ока з решти своїх матросів, що стерегли дротяну загорожу понад бортом. А тубільці з Сомо сиділи кожен на своїй скриньці, щоб хто з ланга-ланзьких не вхопив котрої та не скинув у пірогу.
За півгодини все галасливе юрмище відпливло до берега. Зосталось лише кілька пірог, і з однієї Ван-Горн рукою поманив до себе Нау-Гау, найзначнішого ватажка тубільної твердині Ланга-Ланга. На відміну від більшості значних ватажків, Нау-Гау був молодий, а на відміну від більшості меланезійців — гарний з себе, навіть вродливий.
— Здоров був, Царю Вавілонський, — привітав його Ван-Горн. Таке прізвисько він дав ватажкові за якусь, може, гадану, схожість із семітським типом і за первісну силу, що позначала його обличчя й усю поведінку.
Змалечку навиклий ходити голим, Нау-Гау ступив на палубу сміливо й не соромлячись. З одежі він мав на собі тільки ремінь від валізи, за яким стримів при голому тілі десятидюймовий ножака без піхов, а з оздоб — тільки білу порцелянову тарілку, просвердлену й почеплену на шиї за шворку з кокосового волокна. Тарілка лежала на грудях, прикриваючи опуклі м'язи. То була незмірна коштовність. Більш ніхто на всій Малейті не мав цілої тарілки.
Однак ні голизна, ні тарілка не робила його кумедним. Бо він був по-царському величний. Ще його батько царював у Ланга-Ланзі, а він піднісся навіть вище за батька. Життя й смерть тримав він у своїх руках. І часто користався з тієї влади, цвіркаючи ланга-ланзькою говіркою своїм підданим: «Убий оцього», «Убий отого», або ж «Тобі вмерти», чи «Тобі жити». Коли його батько, вже рік як зрікшися влади, здуру надумав утручатися в синове врядування, він покликав двох молодиків і наказав їм здушити кокосовим мотузком шию старому, аж поки той перестане дихати. А коли його улюблена дружина, мати сина-первістка, зважилася в пестощах порушити одне з його царських тамбо, він звелів її вбити, а тоді сам-один сумлінно зжер усю й мозок з потрощених кісток висмоктав, не поділившись ані шматочком навіть із найщирішими приятелями.
Усе в нього було царське — і порода, і виховання, і вчинки. Свідомий того, він і поводився відповідно. І вигляд у нього був царський — як, приміром, у розкішного огиря чи могутнього лева на тлі рудої пустелі. Велична звірина, він чимсь нагадував великих завойовників і владарів, що з'являлись в інші часи, в інших краях, на вищих щаблях еволюції. Вся постава тіла, грудей, пліч, голови у нього була царська. Царський був і лінивий, зухвалий погляд з-під приплющених повік.
І на «Еренджі» він ступив з направду царською відвагою, бо знав, що ступає на динаміт. Він давно вже здобув гірку науку, що білі люди зроблені з динаміту, як оті таємничі убивчі брусочки, що їх вони часом жбурляють. Ще підлітком він був на одній з пірог, які атакували суденце скупників сандалу, навіть менше, ніж «Еренджі». Таємничої події, що сталась тоді, він не забув довіку. Він бачив, як двох чи трьох білих убили на палубі й відрубали їм голови. Третій, відбиваючись, утік люком униз. А за хвилину суденце з усіма своїми скарбами — обручним залізом, тютюном, ножами, перкалем — злетіло в повітря й посипалось у воду нічого не вартими уламками. То був динаміт — велика таємниця. І він, Нау-Гау, що теж підлетів у повітря, але якимсь дивом зостався цілісінький, здогадався, що білі люди — справдешній динаміт, що їх зроблено з тієї самої таємничої речовини, якою вони можуть глушити табунці прудкої кефалі, а в великій скруті висаджують у повітря себе й свої судна, що на них припливли морем звідкись іздалеку. І ось до цієї нетривкої, убивчої речовини, з якої, на його щире переконання, складався Ван-Горн, він підступав і тиснув на неї своїм зухвальством, важачись довести її трохи не до вибуху.