— Є ще один закон, — осміхнувся Башті. — Давно, ще відколи Сомо збудував оці мури, постановлено, що життя можна викупити життям.
— Але ж то тільки людське життя, — уточнив Агно.
— Я знаю закон, — рішуче провадив Башті. — Його дав нам Сомо. Ніколи не було сказано, що життя тварини не можна викупити життям тварини.
— Але такого в нас іще не бувало, — викрутився чаклун.
— Повно, що ні, — погодився старий ватажок. — Бо ще не було такого дурня, щоб дав порося за собаку. Порося молоденьке, м'ясо в нього жирне і м'яке. Візьми собаку, Наласу. Відразу й забирай.
Та чаклун ще не вгамувався.
— Ти сам сказав, о Башті, й дуже мудро сказав, що цей собака — насіння сили й відваги. Нехай його заріжуть, а коли спечуть, поділимо м'ясо на маленькі шматочки, щоб кожному чоловікові припало трохи тієї сили й відваги. Так навіть краще для Сомо, коли не собаки, а люди в ньому будуть відважні й сильні.
Та Башті вже не мав злості на Джеррі. Він прожив довге життя й був занадто мудрий, щоб винуватити собаку за порушення табу, про яке собака не міг знати. Звісно, собак часто вбивали за порушення табу. Але він дозволяв це лиш тому, що ті собаки його нітрохи не цікавили, а крім того, їхня смерть підкреслювала священність табу. А Джеррі його цікавив, ще й неабияк. Він уже багато разів замислювався над тією пригодою, коли Джеррі нападав на нього через Ван-Горнову голову. Випадок той, дивовижний, як і всі вияви життя, давав його думкам поживу. Башті захоплювала також відвага щеняти і та нез'ясовна сила, що спонукала його не скавчати з болю під ударами кийка. Крім того, хоча він про те й не думав, йому несвідомо подобався самий вигляд Джеррі та його золотава масть. На Джеррі було приємно дивитися.
І ще одним пояснювалась така поведінка старого ватажка. Його бентежило, чому це головний чаклун так жадає смерті звичайнісінького собаки. Хіба мало собак на світі? Чого ж йому так хочеться вбити саме цього? Для Башті було очевидно, що це неспроста. Але що саме є на думці в чаклуна, він здогадатися не міг — хіба що Агно хоче помститись за той день, коли він, Башті, не дав йому з'їсти щеня. А такого попускати не можна. Та хай там яка в нього причина, Башті, за звичкою вбезпечуючись від невідомого, вирішив приструнчити жерця й ще раз показати, чиє слово в Сомо останнє. І ватажок відповів:
— Я прожив довгий вік і з'їв багато свиней. Хто з вас насміє сказати, що ті свині, попавши в моє тіло, зробили мене свинею?
Він замовк і з викликом обвів очима своїх слухачів; але ніхто не озвався. Тільки декотрі ніяково осміхались, переступаючи з ноги на ногу, а на обличчі в Агно було написано, що він не може й думки припустити, ніби в їхньому ватажкові в щось свиняче.
— Я з'їв за своє життя багато риби, — провадив Башті. — Та на шкірі в мене не виросло жодної лусочки. І зяб-рів у горлі не виросло. Ані плавця на хребті, як самі бачите… Наласу, візьми собаку. Ти, Аго, віднеси порося до мене додому. Я його сьогодні й з'їм. А ти, Агно, скажи, хай починають різати собак, щоб веслярі наїлися вчасно.
Тоді, вже повернувшись і відходячи, він суворо кинув через плече міжострівним жаргоном:
— Далебі, ти роби мій дуже злий на твій.
РОЗДІЛ XVII
Тільки-но сліпий Наласу повільно поплентав геть, в одній руці тримаючи костур, щоб намацувати дорогу, а в другій несучи Джеррі донизу головою, за зв'язані лапи, як Джеррі почув, що собаки нараз заскавуліли й завили ще нестямніше: їх почали різати, й вони всі збагнули, що настала їхня смерть.
Старий був мудріший за хлопчака Ламаї і не поніс Джеррі відразу аж додому. Біля першого струмка, що тік до моря між невисокими пагорбами, він спинився й напоїв його. Ту хвилю, коли холодна волога змочила Джеррі пересохлий язик, пащу й горлянку, він не тямив нічого, крім великої насолоди. Та все ж у його підсвідомості відклалося враження, що цей старий добріший за Агно, за Башті й навіть за Ламаї, найдобросердіший з усіх чорношкірих, яких він зустрічав у Сомо.
Напившися донесхочу, він подякував Наласу — лизнув його руку, хоча й не так ревно, як колись лизав Шкіперову, однак щиро. Старий вдоволено захихотів, зіпхнув Джеррі у воду всього і, підтримуючи його голову над поверхнею, рукою обмив йому все пересохле, спечене тіло, а потім ще кілька хвилин держав його у воді.
Від річки до своєї хатини, — а то був добрий шмат дороги — Наласу ніс його ще зі зв'язаними лапами, однак уже не головою донизу, а пригорнувши однією рукою до грудей. Він хотів домогтися, щоб собака полюбив його. Бо Наласу, багато років проживши в темряві, думав про довколишній світ куди більше й знав його куди краще, ніж якби мав очі. Собака був йому потрібен для особливої мети. Він уже пробував привчити кількох лісових собак, та вони не дуже цінували його ласку й утікали від нього. Останній пробув найдовше, бо Наласу ставився до нього найласкавіше, та все ж утік раніше, ніж старий зумів вивчити його для своєї потреби. А собака білого пана, як чував Наласу, був не такий. Він нікого не боявся, ні від кого не втікав і був нібито куди розумніший за всіх собак у Сомо.