На березі Бідді, що вже була притихла, почула скавуління Джеррі й завила знову. А Джеррі, змовкнувши на мить, щоб прислухатися, розчув, як сердито гавкав Майкл біля неї, й мимоволі уявив скалічене Майклове вухо, що стирчало весь час угору. Капітан Ван-Горн і його помічник Боркман уже віддали накази, грот і бізань попливли по щоглах угору; а Джеррі знову розпачливо заскавулів, аж Боб на березі сказав до Дербі, що зроду ще не чув такої чудової собачої арії і що якби тільки в Джеррі голос трохи грубший, то куди твоєму Карузо[5]. Однак Гегін не міг витерпіти того концерту: тільки-но зійшовши з човна, він свиснув на Бідді й хутко подався геть.
Побачивши, що мати зникає з очей, Джеррі пустив ще ефектнішу руладу, чим вельми потішив хлопця з Пендафрінської плантації, який стояв біля нього. Хлопець глузливо засміявся писклявим голосом, схожим скорше на голос якогось лісового створіння, що живе на деревах, напівлюдини й напівптаха, аніж на голос людини, цілком людини, а отже — бога. І Джеррі враз забув своє горе: його пойняло обурення, що якийсь чорношкірий сміється з нього. Тубілець і незчувся, як гострі, мов голочки, щенячі зуби вже зоставили на його голій литці довгі рівнобіжні подряпини, з яких зразу бризнула кров. Хлопець злякано відскочив, але недарма в жилах у Джеррі текла кров Теренса Безстрашного: достоту як робив його батько, він стрибнув уперед і посмугував чорношкірому й другу литку червоним візерунком.
Кітву вже піднято, передні вітрила пливли вгору, і капітан Ван-Горн, чиї меткі очі бачили всю ту сценку, кинув команду тубільцеві-стерничому, а тоді ще підцькував щеня:
— Бери його, Джеррі! Кусь його! Покачай його! Завдай йому! Кусь! Кусь!
Чорношкірий, обороняючись, замахнувся на Джеррі ногою, але той ухилився, стрибнувши не назад, а вперед — ще одна успадкована Теренсова звичка, — і знову помережав чорну литку червоними лініями. Цього вже було забагато для хлопця: боячись не так Джеррі, як Ван-Горн, він кинувся навтікача до прови й вискочив на підвищення трюмного світлового люка, де лежало вісім лі-енфілдівських рушниць, що їх стеріг матрос-тубілець. Розлючений Джеррі метався навколо люка, силкуючись вистрибнути нагору й падаючи, аж поки не кликнув його Ван-Горн.
— Добрячий буде пес на чорношкірих, ох і добрячий, — сказав Ван-Горн Боркманові й нахилився погладити Джеррі та похвалити його.
І Джеррі під ласкавою рукою білого бога, хоч той бог і був без штанів, на мить забув свою лиху долю.
— Чисте левеня! Скорше схожий на ерделя, ніж на ірландського тер'єра, — провадив капітан, ще гладячи цуцика. — Глянь, який він здоровий уже тепер! Кість яка дебела! А груди! Цей не швидко захекається. Добрячий собака буде, як виросте.
Джеррі саме згадав своє горе й був кинувся через палубу до борту, ще подивитись на Меріндж, який усе малів удалині, коли нараз дужий подув південно-східного пасату нап'яв вітрила й поклав «Еренджі» набік. Палуба нахилилась під кутом сорок п'ять градусів, і Джеррі посунувся по ній униз, марно чіпляючись пазурами за гладеньку поверхню. Затримався він аж під бізань-щоглою. Тим часом Ван-Горн пильним моряцьким оком угледів попереду кораловий риф і гукнув:
— Круто до вітру!
Боркман, а за ним тубілець-стерничий підхопили команду, і «Еренджі», слухаючись стерна, хутко, мов стріла, повернула проти вітру й на мить вирівнялась. Передні вітрила заполоскалися, шкоти їхні ослабли.
Джеррі, ще маючи в голові Меріндж, скористався з того, що палуба стала рівно, схопився й побіг до борту. Але не добіг, бо раптом блок грот-шкота брязнув об міцний погон, і грот, піймавши вітер другим боком, як буря перелетів у нього над головою. Відчайдушним стрибком Джеррі врятувався від блока (хоча не менш відчайдушно кинувся його рятувати Ван-Горн) — і опинився якраз під грота-гіком, а величезне вітрило нависло над ним, ніби ладналося впасти й роздушити його.
Так Джеррі вперше зроду спіткався близько з вітрилом. Таких звірів він ще не знав, а тим паче не знав їхніх звичок; але в пам'яті його жив яскравий образ шуліки, що колись, як він був ще малесеньким щенятком, впав на нього з неба серед подвір'я. І тепер він припав до палуби, бо на нього, мов грім з ясного блакиту, падав крилатий шуліка, незмірно більший, ніж той, якого він бачив колись. Проте, й припадаючи до палуби, Джеррі не щулився з ляку. Ні, він тільки підбирався весь, напружувався, щоб відважно стрибнути назустріч грізному страховищу.