— На півдні виходу немає, — казала Лабіскві. — Старі мисливці знають. Треба йти на захід, тільки на захід.
Індіяни більше не переслідували їх, але тепер їм дошкуляв голод.
Одного дня знов похолодало, пішов сніг, ба навіть не сніг, а якісь морозні кришталики, сипкі, мов пісок. Так тривало цілий день і цілу ніч, і ще два дні й дві ночі. Не можна було й кроку ступити, поки цей сипучий покрив не візьметься корою під весняним сонцем, тож вони лежали у своїх хутрах і відпочивали, а їли ще менше, ніж завжди. Така мізерна була тепер денна пайка харчів, що вона тільки мучила шлунок, але ще більше — мозок. І сталося так, що Лабіскві, доведена до нестями смаком малесенького шматочка м'яса — своєї денної пайки, — враз проковтнула його, відтак скрикнула радісно і, вуркочучи, мов звірятко, допалася до завтрашньої пайки…
І тут Смокові випало побачити диво предивне. Уп'явшись у м'ясо зубами, Лабіскві раптом схаменулася. Вона виплюнула його й люто, щосили ударила кулаком по своїх губах, що ввели її в такий гріх.
І ще багато чого дивного випало Смокові побачити в ті дні. Після тривалого снігопаду знявся могутній вітер, підхопив сухі дрібненькі кришталики й закрутив їх, як смерч крутить пісок у пустелі. Цілу ніч лютувала сніговиця, а тоді настав ясний вітряний день, і при світлі його Смок озирнувся; очі його сльозавіли, в голові наморочилося, і він неначе марив. Зусібіч здіймалися гостроверхі шпилі, великі й малі, то самотні, наче вартові, то згромаджені разом, мов титани, що зійшлися на раду. І над кожною гірською вершиною майоріли на багато миль, сяяли в блакитному небі величезні снігові знамена. Молочно-білі, туманні, вони мінилися світлом та тінями і сріблясто яскріли під сонцем.
— «Навіч побачив я се чудо другого пришестя», — заспівав Смок, дивлячись на ці полотнища снігового пилу, що маяли під вітром, немов небесні стяги з променистого єдвабу.
Він усе дивився, а знамена над вершинами не зникали, і йому здавалося, що він снить, але тут Лабіскві прокинулась і сіла.
— Я сплю, це сон, Лабіскві, — сказав він. — Глянь. Може, й ти сниш те саме?
— Ні, це не сон, — відповіла вона. — Старі мисливці розповідали мені й про це. Скоро зніметься теплий вітер, і ми не загинемо, ми підемо на захід — і дійдемо.
Смок підстрелив маленьку пташку, і вони поділили її. Потім у видолинку, у верболозі, що брунькувався, ще й не струсивши увесь сніг, він поцілив зайця. Тоді якось убив миршавеньку білу ласицю. Але більше дичини їм не траплялося — жодної живої істоти, тільки раз, високо в небі, вони побачили зграю диких качок, що летіли на захід, до Юкону.
— В низовинах уже літо, — сказала Лабіскві. — Незабаром і сюди воно прийде.
Обличчя її схудло, але великі яскраві очі стали ще більші й ще яскравіші, і коли вона дивилася на Смока, лице їй освітлювалось якоюсь дикою, неземною красою.
Дні довшали, сніг почав осідати. Щодня крижана кора підтавала і щоночі поверхня снігу знов бралася корою. Смокові й Лабіскві доводилося тепер вирушати в дорогу на світанку і йти до пізньої ночі, а серед дня, коли кора провалювалася під лижвами, перепочивати. Смока кілька разів уражала снігова сліпота, і тоді Лабіскві підперізувалася ремінцем, кінець якого давала йому в руки, і вела його за собою. А коли сніг засліплював дівчину, так само вів її Смок. Виголоднілі, вже не відрізняючи дійсності від сну, вони брели все далі й далі — єдині живі істоти в цій кам'яній пустелі, що скресала після зими.
Хоч який виснажений був Смок, спання нагонило на нього острах: гіркі й страшні сни снилися йому в цьому божевільному, похмурому краю. Щоразу привиджувалася їжа, щоразу вона бувала перед ним, біля самих губ — і щоразу зловтішний володар снів одбирав її в нього. Він справляв обіди своїм давнім приятелям у Сан-Франціско, і сам жадібно й нетерпляче стежив, як розставляють страви, і власноручно прикрашав стіл гронами винограду з темно-червоним осіннім листям. Гості припізнювалися, і, поки він вітав їх та вислуховував найсвіжіші дотепи, йому страх кортіло швидше сісти за стіл. Він непомітно скрадався до столу, хапав жменю чорних стиглих оливок — і, обернувшись, бачив перед собою нового гостя. Його оточувала решта гостей, знову починалися сміх та жарти, а його доводила до нестями думка про стиглі оливки, затиснені в кулаці.