— А тобі? — спитав Кернс Макдональда.
— Не треба.
— Ти маєш право прикупити, — нагадав Кернс.
— Буде з мене й цих.
Кернс потяг сам дві карти, але не глянув на них. Гарніш своїх також не брав.
— Я ніколи не лізу поперед тузів, — сказав він повагом, дивлячись на шинкаря. — Катай, Маку!
Макдональд уважно перелічив свої карти, аби ще раз упевнитися, чи він не помилився, тоді написав суму на клаптику паперу, поклав його в банк і сказав просто:
— П'ять тисяч.
Кернс під сотнею пильних поглядів зазирнув до свого прикупу, перелічив три карти у себе в руках, немовби хотів переконатись, що він має їх ніяк не більше, ніж п'ять, і написав щось на своєму папірці.
— Крию тебе, Маку, і накидаю тільки невеличку тисячку, щоб не залякати Буйного Дня.
Тепер усі перевели очі на Гарніша. Той і собі глянув на прикуп і перелічив карти.
— Я покриваю ці шість тисяч і ставлю на спробу ще п'ять, якраз аби залякати тебе, Джеку.
— Я накидаю ще п'ять тисяч, теж аби Джека залякати, — озвався й Макдональд. Голос у нього став ледь хрипкий і напружений, а кутики вуст нервово здригалися.
Кернс поблід. Усі завважили, що рука йому тремтіла, коли він писав записку, але голос його не змінився.
— А я накину ще п'ять тисяч, — сказав він.
Тепер центром уваги зробився Буйний День. У світлі гасової лампи над головами видко було, як блищить піт у нього на чолі. Засмагле його лице ще потемніло, набігши кров'ю, чорні очі горіли, а ніздрі жадібно роздималися. Ті широкі ніздрі виказували його походження від диких предків, що витривали в життєвій боротьбі завдяки здоровим легеням і доброму віддихові. Проте голос його лишався такий самий твердий, і руки не тремтіли, як у Кернса.
— Я покриваю ці десять тисяч. Не думай, що я тебе злякався, Маку. Це я через оте Джекове серце.
— Серце не серце, а я ще додам п'ять, — сказав Макдональд. — До прикупу в мене була найкраща карта, гадаю, що так воно й тепер.
— А може, моє серце після прикупу ще дужче тьохкає, — відмовив Кернс. — От так мені й нашіптує — мовляв, лізь, Джеку, ще вище, — і я накину ще п'ять тисяч.
Буйний День відхилився на спинку стільця й, підвівши очі на лампу, почав лічити вголос:
— Я поставив дев'ять тисяч ще до прикупу. Потім покрив і накинув двадцять одну. Разом тридцять. У мене ще лишається десять тисяч усього.
Він нахилився вперед і глянув на Кернса.
— Крию ці десять тисяч.
— Можеш іще набавити, коли хочеш, — відказав Кернс— Твої собаки в грі підуть за п'ять тисяч.
— Ні! Собаки — ніколи в світі! Ви можете виграти моє золото й з нарінком, але ніколи жодного собаки!
Макдональд довго думав. Ніхто не ворушився, ані шепотів. Усі глядачі стояли в непослабній напрузі, ніхто навіть з ноги на ногу не переступив. Запала побожна мовчанка. Тільки чути було, як гуготить грубка, та крізь рублені стіни приглушено долинало знадвору собаче завивання. Велика гра не щоночі трапляється на Юконі, а ця була найбільша за всю історію краю. Шинкар нарешті промовив:
— Коли я програю, то зможу тільки дати в заставу «Тіволі». Згодні?
Решта двоє грачів кивнули головами.
— Тоді й я крию, — і Макдональд додав свою записку на п'ять тисяч.
Ніхто не простиг руки до банку й ніхто не сказав, які має карти. Серед глибокої тиші Буйний День відкрив чотири королі й туза. Макдональд — чотири валети й туза; Кернс чотири королі й трійку. Кернс простяг руку і, загарбавши весь банк, посунув його до себе. Рука його тремтіла.
Буйний День вибрав туза з своїх карт і кинув його до Макдональдового туза, кажучи:
— Ось що мене піддрочило! Я знав, що мене можуть побити тільки чотири королі. Вони в нього й опинились. А що було в тебе? — щиро зацікавлений, звернувся він до Кембла.
— Неповна масть із чотирьох; добре прикупити — й гра була б нічогенька.
— Ще б пак! Чого ж ти не прикупляв? У тебе ж могла вийти або коронка одної масті, або повна масть!
— Отож-бо! Того я й просадив шість тисяч, поки вийшов з гри, — сумно сказав Кембл.
— Мені було б вигідніше, якби ти прикупив, — засміявся Буйний День. — Я не дістав би тоді цієї четвертої кралі. А тепер доведеться найматись до Біллі Ролінза і везти пошту в Даю. Ну, скільки загріб, Джеку?
Кернс пробував лічити виграш, але був занадто схвильований. Гарніш присунув банк до нього і твердою рукою, відсортовуючи бляшки від записок, полічив усю суму.
— Сто двадцять сім тисяч! — оголосив він. — Ну, Джеку, можеш спродуватись і — гайда додому.
Щасливий Джек Кернс усміхався й кивав головою, але не міг і слова вимовити.