— Що ви принаймні послідовні, — спромігся я на відповідь і знову заходився мити посуд.
РОЗДІЛ VII
Нарешті після трьох днів мінливого вітру ми спіймали північно-східний пасат. Добре відпочивши за ніч — дарма, що боліло коліно, — я вийшов на палубу і побачив, що «Привид» летить під усіма вітрилами, опріч самих кліверів. З корми віяв свіжий вітер. О, яке диво цей потужний пасат! Цілий день і цілу ніч — і так день у день — ми мчали вперед, а постійний і дужий вітер підганяв нас у корму. Шхуна сама йшла. Не було потреби підтягувати вітрила й снасті та перекидати топселі — матросам лишалося хіба що стояти біля стерна. Ввечері, коли сонце заходило, вітрила попускали; вранці, коли вони набирали роси й обвисали, їх знову туго натягали, оце була й уся робота.
Вузлів десять-одинадцять, інколи дванадцять — із такою швидкістю ми йдемо. Весь час віє ходовий північно-східний вітер, і ми покриваємо за добу по дві з половиною сотні миль. Мені й сумно й радісно, що Сан-Франціско лишився позаду, а ми наближаємось до тропіків. Що день, то помітно теплішає. Під час другої піввахти матроси виходять на палубу, роздягаються і з лідер поливають один одного водою. Вже з'являється летюча риба. Вночі вахтові повзають по палубі, шукаючи рибу, що падає на судно. Вранці, коли щастить піддобрити Томаса Магріджа, з камбуза розходиться приємний запах смаженої риби. Іноді, як Джонсонові ведеться спіймати з бушприта красеня-дельфіна, команда смакує його м'ясо.
Джонсон збуває весь свій вільний час там або на салінгу, дивлячись, як «Привид» під натиском вітру розтинає хвилі. Пристрасть і екстаз світяться йому в очах, і він, мов у трансі, захоплено дивиться на повні вітрила, на пінявий слід корабля, на його біг серед цих водяних гір, що сунуть разом з нами величною процесією.
Дні і ночі — це «диво й захват невимовний», і хоч вільного часу в мене майже нема, я все ж відірвуся інколи на хвилинку від своєї нудної роботи, щоб помилуватися цією безмежною красою, що й не снилась мені ніколи. Наді мною ясно-блакитне небо — блакитне, як саме море, що перед форштевнем вилискує блакитним атласом. Навколо по обрію розкидані бліді баранці хмар, що стоять незмінно, нерухомо, наче срібна оправа прозоро-туркусового неба.
Не забуду я однієї ночі, коли, замість спати, лежав я на півбаку й дивився на барвисті брижі піни, що вирувала біля форштевня. Їхній плюскіт нагадував мені дзюрчання струмка по замшілому камінню в тихій розпадині. Ця розмірна пісня переносила мене кудись далеко-далеко, і я вже не був ні юнга Гамп, ані Ван-Вейден, що тридцять п'ять років прогибів серед книжок. Повернув мене до дійсності голос Вовка Ларсена — його, не чий інший, — дужий і впевнений, але водночас на диво м'який голос:
— Ну як, Гампе, подобається? — спитав він, трохи помовчавши, як того вимагали слова й обставини.
Я подивився йому на обличчя. Воно сяяло, як і це море, а очі іскрилися.
— Принаймні мене вражає ваш запал, — відповів я холодно.
— Чому? Це ж, чоловіче, життя. Це є життя! — вигукнув він.
— Дешева річ, нічого не варта, — відповів я йому його власними словами.
Він засміявся, і я вперше почув щиру радість у його голосі.
— От ніяк ви не второпаєте! Все не можу я втовкмачити вам у голову, що таке життя. Звичайно, життя нічого не варте, воно тільки само для себе цінність. І, правду мовивши, якраз тепер моє життя дуже дороге — для мене б то. Я просто не можу скласти йому ціни. Ви скажете, що я занадто переоцінюю його, але нічого не вдієш, моє життя само себе так оцінило.