Томас Магрідж лащиться до мене, як собака, а я потайці починаю трохи стерегтись його. В нього є та відвага, що її породжує страх, — це мені відомо з власного досвіду, — і якщо коли-небудь ця відвага переможе його страх, він відбере мені життя. Коліно моє уже сливе загоїлось, хоч інколи ще подовгу болить. Поволі відходить і рука, що ото здушив мені Вовк Ларсен. А взагалі здоров'я моє чудове — принаймні так я почуваюсь. Мої м'язи твердішають і товщають. Але на руки мої страшно глянути. Вони червоні, наче ошпарені, нігті брудні й поламані, на пальцях задирки; крім того, дуже допікають мені чиряки, що обкидають мене чи не від корабельної їжі, бо раніш я їх ніколи не мав.
Кілька днів тому мене розважив Вовк Ларсен: я побачив його за біблією. Довго й марно шукали її на початку мандрівки, а згодом вона знайшлася в скриньці у покійного помічника. Я дивувався — що може знадобитись Вовкові в біблії? А він прочитав мені вголос кілька віршів з Еклезіаста. Мені здалося, що він не читає, а скорше висловлює свої власні думки. Гучно й тужливо лунав його голос у тісній каюті, чаруючи і захоплюючи мене. Хоч Ларсен і не освічена людина, але читати він таки вміє бездоганно, надзвичайно виразно. Я ніколи не забуду цього меланхолійного голосу, я немовби чую його й зараз:
— «Призбирав я собі срібла, й злота, і скарби з царів та земель; завів у себе співаків та співачок і все, що веселить людей, та всяку музику.
Я зробивсь великим і багатим, так що переважив усіх, що бували поперед мене в Єрусалимі, а при всім тім премудрість моя зоставалась у мене.
Та як поглянув я на все, що мої руки зробили й скільки я завдавав собі клопоту, працюючи, — бачу, що все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!..
Усьому й усім — одно: однака доля праведному й безбожному, доброму й злому, чистому й нечистому; тому, хто приносить жертви, і тому, хто не приносить жертви; честивому, як і грішникові; тому, хто клянеться, як і тому, хто совіститься клястись.
Се ж то й біда в усьому, що діється під сонцем, що доля одиака всім; тим-то й серце в людей повно злості, й безум у серці їх, поки віку їхнього, а потім прилучуються вони до мертвих.
Поки людина в живих, має ще надію, бо ліпше живий пес, ніж лев мертвий.
Живі-бо знають, що помруть, а мертві нічогісінько не тямлять, і немає їм уже заплати, бо й пам'ять про них пішла в забуток.
І любов їх, і ненависть, і боротьба їх минулись, і не матимуть вони повіки участі ні в чому, що діється під сонцем».
— Оце вам і все, Гампе, — сказав він, заклавши пальцем книжку і звівши очі на мене. — Цей проповідник, що був царем Ізраїлю в Єрусалимі, думав так, як і я думаю. Ви назвали мене песимістом. А чи оце не найчорніший песимізм? «Все воно марне, тільки втома для духу, і ніякої з того користі під сонцем!», «Всьому й усім — одно» — дурному й мудрому, чистому й нечистому, честивому й грішникові: і ця доля є смерть, і вона є зло, каже він. Бо проповідник той любив життя і, видно, не хотів помирати, коли казав, що «ліпше живий пес, ніж лев мертвий». Він волів марноту й утому духу, аніж безмовність і нерухомість могили. Так і я. Плазувати в багнюці — це свинство, але не плазувати, бути як колода або каменюка, — про це гидко й подумати. Це суперечить тому життю, що є в мені, бо зміст його — рух, сила руху й свідомість цієї сили руху. Життя нас не задовольняє, та коли ми згадуємо про смерть, незадоволення буває ще більше.
— Вам ще гірше, ніж Хайямові [15], — сказав я. — Він принаймні, переживши звичайні сумніви юності, знайшов задоволення і зробив зі свого матеріалізму джерело радості.
— А хто такий цей Хайям? — спитав Вовк Ларсен, і я вже більш не працював ні того дня, ні другого, ні третього.
Читаючи випадкові книжки, йому не довелося натрапити на «Рубаї», і тепер перед ним відкрився цілий скарб. Я багато віршів пам'ятав, так зо дві третини, та й решту неважко було пригадати. Ми розмовляли годинами про окремі чотиривірші, і він ловив у них нотки скорботи й бунтарства, що їх я сам доти нізащо в світі не відчув би. Можливо, в моїй декламації ці рядки бриніли життєрадісніш; але у Вовка Ларсена була чудова пам'ять: прослухавши двічі, а то й один раз, він запам'ятовував цілі чотиривірші і, проказуючи їх, укладав у них неспокій і бунтарський дух, що майже переконували слухача.
15