А хіба я не телеграфував їм з Ньюкасла, що їхню стару помийницю треба в сухий док? Сім місяців вона не була в доку, чисто все днище обліпило всяким дрантям, а нема гіршого на світі місця, як західне узбережжя. Але вони вже зафрахтували судно під вугілля до Портленда. «Арата», судно компанії «Вур Лайн», вийшла з порту разом з мами до Портленда; старий «Тріапсік» проходив по шість, а вже як добре йшов, то по сім вузлів. А в Комоксі, де я брав вугілля, одержую від власників листа. Сам хазяїн підписав, а внизу ще додав своєю рукою: «Арата» випередила вас на чотири з половиною дні. Я розчарований». Бачте, «розчарований»! А я ж телеграфував їм з Ньюкасла. Коли судно ввели в сухий док у Портленді, на ньому наросли бакенбарди з фут завгрубшки, черепашки завбільшки як мій кулак, а устриці — як ціла тарілка. Потому аж два дні чистили док від черепашок та всякої всячини.
А то ще була морока з ґратками в Ньюкаслі. Фірма зробила їх важчими, ніж механік замовив, але забула різницю внести в рахунок. В останній момент, коли я вже збирався з берега на судно, приходять до мене з рахунком: «Доплата за гратки — шість фунтів». Вони, мовляв, уже були на судні і з Макферсоном усе погоджено. Я кажу, що справа неясна, і відмовляюся заплатити. «То ви своєму механікові не довіряєте?» — вони мені. «Чом ні, — відказую, — але підписувати не буду. Перше поїдьмо зі мною на судно. Човен безплатно одвезе вас туди й назад, тож не турбуйтесь. Мені треба переговорити з Макферсоном».
Але вони не поїхали. У Портленді я одержую рахунок з листом. Я махнув рукою. У Гонконгу одержую листа від власників. Фірма послала рахунок до них. Я написав їм з Яви пояснення. А в Марселі знову лист від власників: «Рахунок за додаткову роботу в машинному відділенні — шість фунтів. Механік підписав, а ви ні. Хіба ви не покладаєтесь на честь механіка?» Я відповів їм, що покладаюсь, і пояснив, що рахунок був за зайву вагу граток і що воно все правильно. Але хіба ж вони заплатили? Ні, вони повинні дослідити все. А потім якийсь службовець у конторі заслаб і рахунок десь загубився. І пішла писанина. Одержую листи і від власників, і від фірми: «Доплата за гратки — шість фунтів». Одержую в Балтіморі, в бухті Делегоу, в Моджі, в Рангуні, в Ріо, в Монтевідео… І ще й досі все тягнеться. Еге ж, Ені, не легко догодити власникам.
Він на хвильку замислився і тоді обурено пробурмотів: — «Доплата за гратки — шість фунтів».
— А ти чув про Джемі? — перегодом запитала жінка. Капітан похитав головою.
— Його змило з корми, і ще трьох матросів із ним.
— Де?
— Біля Горну. Він був тоді на «Торнсбі». — Вони поверталися назад?
— Так, — кивнула вона. — Оце три дні, як прийшла звістка. Його жінка страх побивається.
— Добрий був чолов'яга Джемі, — зауважив Макелрат, — тільки впертюх, нелегко було з ним ладити. Це коли ми були з ним разом помічниками на «Абіоні». Тож, кажеш, Джемі вже немає…
Знову помовчали, аж порушила мовчанку дружина:
— А про «Бенкшайр» ти чув? Макдугел розбився на ньому в Магеллановій протоці. Якраз учора було про це в газеті.
— Жахливе місце ота Магелланова протока, — сказав Макелрат. — Мій клятий помічник двічі мало не посадив мене там на мілке. Він був телепень, півтора людського. Я його й на хвилину не міг лишити самого на містку. Коли ми підходили до Вузького Коліна, пора була препогана, сніговиця. Я в рубці, даю йому команду змінити курс: «Зюйд-ост-ост», — кажу йому. «Зюйд-ост-ост, сер», — повторює він. Хвилин за п'ятнадцять я вийшов на місток. «От дивація, — каже цей хлопак. — Щось я зовсім не пам'ятаю цих островів біля входу в Вузьке Коліно». Я тільки зирк на ті острови та як не гукну стерновому: «На правий борт!» Треба було бачити, як старий «Тріапсік» тоді крутнув убік! Я зачекав, поки сніг перестане, і тоді гля', аж бачу: Вузьке Коліно на схід від нас, а острови біля входу в Оманливу бухту — на південь. «За яким курсом ти йшов?»-питаю стерничого. «Зюйд-ост, сер», — відповідає. Я обертаюсь до помічника. Ну що ти йому скажеш? Я був такий лютий, що трохи не вбив його. Різниця на чотири румби! Ще б хвилин п'ять, і старому «Тріапсікові» капець.