Я брав на сміх цей невидимий світ. Тільки реально відчутне є реальним, а все інше — не існує і не може існувати. Я вірив у матеріальність світу. Хімія та фізика пояснюють усе. «Хіба нематеріальне не існує?» — запитував він у відповідь. Я відповідав, що це питання — головний засновок хибного силогізму християнської науки. Повірте, я теж знаюся на логіці. Але він був затятий. А я ніколи не міг терпляче ставитись до ідеалістів.
Одного разу я виклав йому своє філософське кредо. Воно було ясне, стисле й незаперечне. Та й навіть зараз я впевнений, що воно незаперечне. Я так йому сказав: «Услід за Гоббсом я заявляю, що неможливо відокремити думку від мислячої матерії. Услід за Беконом я заявляю, що все людське знання виходить із світу відчувань. Услід за Локком я заявляю, що всі людські ідеї базуються на відчуттях. Услід за Кантом я заявляю, що світ — матеріального походження і що створення його — природний історичний процес. Услід за Лапласом[42] я заявляю, що в гіпотезі про творця немає потреби. І нарешті, виходячи з усього попереднього, я заявляю, що форми змінні й минущі. Отож і ми тільки минущі».
Я повторюю, це звучало незаперечно. А все-таки він заперечив мені, пославшись на прикрозвісний софізм Палі[43] про годинник. Він ще заговорив про радій — мовляв, останні лабораторні дослідження ставлять під сумнів саме існування матерії. Це було по-дитячому. Я й не уявляв, що він може міркувати так наївно.
Спробуй-но сперечатись із такою людиною! Я тоді звернув його увагу на доцільність усього сущого. Він погодився — з одним, проте, винятком. При цьому він так глянув на мене, що я не міг його не зрозуміти. Висновок був ясний сам собою. Мене вразило, що він може в поважній розмові вдаватись до таких дешевих кпинів.
Вічність форм. Це ж сміх! А проте якісь дивні чари в цих словах. Якщо вони слушні, тоді він не перестав існувати. Тоді він існує. Але ж це неможливо!
Я перестав ходити на прогулянки. Поки я в кімнаті, галюцинації не тривожать мене. Але тільки-но я повертаюся до кімнати, він щоразу сидить за столом і пише. Я не наважуюся звернутись до лікаря. Мушу сам це побороти.
Він стає дедалі нав'язливіший. Сьогодні я підійшов до книжкової полиці й обернувся, а він уже сидить за столом. Це вперше він так знахабнів при мені. Однак я подивився на нього пильно й суворо кілька хвилин, і він мусив щезнути. Я таки маю рацію. Він не існує. Якби він мав вічну форму, я б не міг лише зусиллям власної волі примусити його зникнути.
Це стає небезпечно. Сьогодні я втупився в нього на цілу годину, поки примусив його зникнути. І все-таки це не важко пояснити. Адже це тільки видива моєї пам'яті: цілих двадцять років я звик його бачити за цим столом. Тепер я бачу просто повторення тих минулих картин, що безліч разів відкарбовувалися у мене в свідомості.
Сьогодні я здався. Він геть виснажив мене, а сам не піддавсь. Я сидів і спостерігав за ним кілька годин. А він усе писав і писав, і ніякісінької уваги на мене. Я знаю, що він пише, бо читаю в нього з-за плеча. Це все неправда. Він просто використовує свою перевагу.
Запитання: він витвір моєї свідомості, отже, свідомість може породжувати щось реальне?
Ми не сварилися. І досі не знаю, як то сталось. Дозвольте, я розповім, а ви самі дивіться. У ту незабутню останню ніч його існування ми засиділися допізна. Суперечка була та сама — все про вічність форм. Скільки годин і ночей віддали ми їй!
Того вечора він особливо роздратував мене, і нерви мої ледь-ледь витримували. Він твердив, що людська душа — сама собою вічна форма і що світло його мозку не згасне повік-віку. Я взяв у руку кочергу.
— Припустімо, я заб'ю тебе оцим, — сказав я.
— Я все одно існуватиму, — відповів він.
— Як свідома істота? — запитав я.
— Так, як свідома істота, — відповів він. — Я переходитиму з однієї сфери буття до іншої, все вище й вище, і вічно пам'ятатиму своє земне життя, тебе, нашу суперечку, і далі сперечатимусь із тобою.
Це була звичайна суперечка. (Промовистий коментар Рудольфа Г еклера на берегах рукопису: «Ха! Ха!») Присягаюся, це була тільки суперечка. Я не підносив на нього руки. Як я міг? Він був мій брат, мій старший брат Джім.
Я не можу пригадати. Я був просто в непам'яті. І як він міг бути такий запеклий у цих своїх метафізичних переконаннях! Коли я прийшов до тями, він лежав біля каміну. Цебеніла кров. То було жахливо. Він не озивався. І не ворушився. З ним, певне, стався напад, і він розбив собі голову. На кочерзі я помітив кров. Падаючи, він, певне, нахромився на неї головою. Але як так могло статись, коли весь цей час я не випускав кочерги з руки? Не годен я цього зрозуміти. Адже й дивлячись на те все, я ще тримав її в руці.
42
Гоббс, Томас (1588–1679) і Бекон, Френсіс (1561–1626) — англійські матеріалістичні філософи. Локк, Джон (1632–1704) — англійський філософ-сенсуаліст. Кант, Іммануїл (1724–1804) — німецький філософ-ідеаліст. Лаплас, П'єр Сімон (1749–1827) — французький астроном.