Брат мав рацію. Невидимий світ існує. Хіба ж я не бачу його? Хіба не тяжить на мені це прокляття — бачити його ввесь час? Називайте це думкою, уявою, чим хочте, але ж воно є! І ніде від нього не дінешся. Думка — матеріальна. Ми творимо з кожним актом мислення. Я створив цього привида, що сидить на моєму стільці й користується моїм чорнилом. Те, що я його створив, не робить його менш реальним. Він — уява, і він же — сутність. Отже, уява — це щось сутнє, а вся сутність — реальна.
Запитання: якщо людина, сама продукт еволюції, може створити щось реальне, якусь сутність, то чи не є тоді слушною гіпотеза про творця? Якщо може творити жива матерія, чому б не припустити, що й він може існувати, той, хто створив матерію життя? Адже тут різниця тільки в ступені. Поки що я не створив гори чи сонячної системи, але створив щось, що сидить у моєму кріслі. Якщо так, то чом би я не зміг колись створити і гору та сонячну систему?
Людськість досьогодні жила наче в тумані, вона не бачила світла. Я переконаний, що мені це світло починає відкриватись, але я підходжу до нього не так, як мій брат, напомацки, а свідомо й розважно.
Мій брат мертвий. Він перестав існувати. В цьому немає сумніву, бо я ще раз сходив у підвал. Земля була нерушена. Я сам розкопав її, щоб упевнитись, і те, що я побачив, мене впевнило. Мій брат перестав існувати, і все-таки я відтворив його наново. Це не зовсім мій брат, але щось дуже близько подібне до нього, наскільки я спромігся його уподібнити. Я не такий, як інші люди. Я бог. Я можу творити!
Щоразу, йдучи спати, я оглядаюсь і бачу його в кріслі. Я не можу спати, бо весь час думаю, як він там сидить цілі години. А вранці, відчиняючи двері до кабінету, бачу його на тому самому місці і знаю, що він просидів там усю ніч.
Я в розпачі, бо сон мій де й подівся. Оце якби мені порадитись із лікарем!
Благословенний сон! Нарешті я заснув. Дозвольте, я розповім вам. Учора ввечері я так утомився, що задрімав у кріслі. Тоді подзвонив служникові й наказав принести мені пледа. І я заснув. На цілу ніч він зник з моїх думок, так само, як зник і з крісла. Залишатимусь у кріслі й увесь день. Це чудова полегкість.
Це незручно — спати в кріслі. Але куди гірше лежати в ліжку година за годиною, не відаючи сну, і знати, що він сидить там у холодній темряві.
Марна річ. Ніколи вже я не зможу спати в ліжку. Я пробував, і то безліч разів, і кожна така ніч перетворювалась на жахіття. Якби ж то я міг переконати його, щоб ліг спати! Та ба. Він сидить там і сидить, я знаю, а я все дивлюсь і дивлюсь у порожнечу, думаю й думаю, без кінця думаю про нього. Навіщо тільки я дізнався про вічність форм?!
Служники гадають, що я схибнувся. Цього й слід було сподіватись — тим-то я ніколи й не звертався до лікаря.
Я вирішив. Тепер галюцинаціям кінець. Надалі я завжди лишатимусь у кріслі. Не покину його ані на хвильку. Лишатимусь у ньому вдень і вночі допоки віку.
Мені добре повелося. Півмісяця я його не бачив. 1 ніколи вже не побачу. Нарешті я досяг розумової рівноваги, потрібної для філософських міркувань. Сьогодні я написав цілий розділ.
Страшенно втомливо отак сидіти в кріслі. Минають тижні й місяці, пори року змінюють одна одну, замість давніх з'являються нові служники, а я все лишаюся на місці. Тільки я. Дивне таке життя, але зате я маю супокій.
Він більше не з'являється. Ніякої вічності форм не існує. Я це довів. Уже мало не два роки, відколи я в кріслі, і за весь цей час я жодного разу його не бачив. Щоправда, деколи я почуваю себе страх як виснаженим.
Але тепер мені ясно, що насправді я його тоді не бачив, то були просто галюцинації. Його ніколи не було. А проте я не покидаю крісла. Я боюся».
ВОЛОЦЮГА І ФЕЯ
Він розплатався горілиць. На нього наліг такий сон, що ні цокіт копит, ані вигуки погоничів, які долітали з мосту, перекинутого через річку, не збудили його. Віз за возом, навантажені до самого верху виноградом, прямували в долину, до винниці, і кожний віз, переїжджаючи мостом, стрясав дрімливу пополудневу тишу наче вибухом.
Та чоловік не прокидався. Голова йому сповзла зі складеної газети, і в нечесане, скуйовджене волосся понабивалася сила остюків та стеблинок сухої трави, на якій він лежав. Виглядав він не вельми привабливо. Його рот був відкритий, і чорна пустка зяяла звідти замість передніх зубів, що їх йому колись повибивали. Чоловік дихав хрипко, раз у раз то мимрячи, то стогнучи, немов щось мордувало його вві сні. Він метався, розкидав руки, конвульсивно здригався та совгався головою з боку на бік поміж колючками. Щось його непокоїло: чи то душевна тривога, чи то сонце, що світило йому просто в обличчя, чи то мухи, що дзижчали над ним, сідаючи й повзаючи йому по носі, по щоках та повіках. Та й більше не було їм місця де повзати, бо решту його обличчя вкривала густа борода, що злегка припала сивизною і була дуже брудна та вицвіла від сонця й вітру.