Оун:
Ось я знову почну:
Ак:
Таж ні! Ніч на тебе навіває «сум», а не «сум, сум, сум». Бо я кажу Алі: «Назбирай сухого листя», а не: «Назбирай сухого листя, листя, листя». Ти таки дурень!
Ок та Ат:
Ти таки дурень!
Ак:
Авжеж, він дурень. Ну, кажи далі, Оуне, розповідай нам про шпичаки на каштані.
Оун:
Я знову почну:
Ак:
Ти ж не кажеш: «одійшов, одійшов, одійшов».
Оун:
Я твоє щеня. Дозволь мені казати далі, і плем'я матиме велику втіху.
Ак:
Кажи!
Оун:
Я ще раз почну спочатку:
Ак:
Чи я не сказав тобі говорити «сум» лише раз? Чи ти. може, хочеш, щоб Ок та Ан відлупцювали тебе кийками?
Оун:
Але ж так це народилося в мені: «сум, сум…»
Ак:
Якщо ти знову двічі або тричі скажеш «сум», то тебе потягнуть до жертовного Каменя.
Оун:
Ой ні, ні! Я твоє щеня. Отже, слухай:
Ой-ой, ти завдаєш мені більше смутку, ніж та ніч! Таж пісня…
Ак:
Оку! Ане! Приготуйтеся!
Оун (хапливо):
Ні-ні! Зглянься! Я знову почну:
Ак:
Ти все забув? От дурень! Дивись, Ало, який він дурень.
Ок та Ан:
Він дурень!
Усе плем'я:
Він дурень!
Оун:
Ні, я не дурень! Це ж зовсім нова пісня. Коли ви, о люди, співали раніше, то стрибали навколо Каменя, били себе в груди й кричали: «Гей! Гей! Гей!» Або ж, коли місяць був уповні, ви кричали: «Гей-гей! Гей-гей-гей!» А моя пісня з тих самісіньких слів, що ви їх говорите, — це ж велике диво. Можна сидіти при вході до печери і співати й співати її, аж поки світло не зійде з неба.
Хтось із плем'я:
Авжеж! Отак він і сидить при вході до нашої печери й співає, а ми дивуємося, надто жінки.
Ак:
Помовч! Коли я хочу здивувати жінок, то показую їм вовчий мозок у себе на кийку, або кидаю величезну каменюку, а то ще розмахую руками з усієї сили або приношу додому багато м'яса. Що ж бо ще може вчинити чоловік? Ніяких пісень тут мені не треба!
Оун:
А все-таки дозволь мені проспівати мою пісню для плем'я. Такої ще ніколи не було. Може, тебе потім славитимуть за те, що я, твоє щеня, склав цю пісню.
Ак:
Ну, гаразд, послухаємо пісню.
Оун (обернувшись лицем до плем'я):
Ак:
Чи ж не божевілля? Чи ти чув коли, щоб зорі шепотіли? Може, Ал, твій батько, розказав тобі, що він чув шепіт зірок, коли сидів на вершечку дерева? І як це зірка — уламок дня, таж її світло зовсім ні до чого. Ти дурень!
Ок та Ан:
Ти дурень!
Усе плем'я:
Ти дурень!
Оун:
Але ж саме так це народилося в мені. І так мені тоді було, ніби хотілося плакати, хоч ніхто й не бив мене. І водночас радісно було, хоч ніхто не подарував мені м'яса.
Ак:
Це божевілля. Яка нам користь від зірок? Хіба вони показують нам, де ведмежий барліг або де збираються олені? Чи розбивають для нас великі кістки, щоб ми дістали з них мозок? Хіба вони нам щось кажуть? Чекай-но, ось прийде ніч, ми виглядатимем з-поміж каміння, і всі тоді побачать, що зорі не можуть шепотіти… Проте, може, вони й справді — уламки дня. Це річ поважна.
Оун:
Еге ж! Зорі — уламки місяця!
Ак:
А це що за безглуздя? Як вони можуть бути уламками двох зовсім різних речей? Та й у пісні зовсім не так.
Оун:
Я складу нову пісню. Ми робимо різні речі з дерева й каменю, а пісня ж складається з нічого. Гей-гей! Я можу творити з нічого! А ще я вам скажу, що зорі ранком сходять на землю й обертаються на росу.
Ак:
Та годі вже про зорі. Може, пісня й добра річ, якби в пій ішлося про те, що людина знає. От якби ти співав про мого кийка, або про ведмедя, що я вбив, про криваву пляму на Камені, або про печеру і тепле листя в ній, — ото було б добре.