— Скільки?
Лікар нетерпляче хитнув головою.
— Нічого. Я не практикую… Ваш хід, Бобе.
Швед важко переступив з ноги на ногу, знов оглянув палець і захоплено подивився на лікаря.
— Добра ви людина. Як вас хоч звати?
— Ліндей, доктор Ліндей, — відповів Строзерс, немов хотів урятувати свого партнера від роздратування.
— Півдня вже минуло, — сказав Ліндей шведові, тахлюючи карти, коли перший кін скінчився. — Краще лишайтеся ночувати. Як його їхати в таку холоднечу. Тут є вільна лежанка.
Лікар був стрункий і дужий брюнет з худорлявими щоками й тонкими губами. Гладенько виголене обличчя хоч і бліде, але здорове, рухи швидкі й точні. Він грав у карти впевнено, не вагаючись. Погляд його чорних очей, прямий і проникливий, здавалося, схоплював саму суть речей. Тонкі нервові руки начебто створені були для тонкої роботи і навіть на перший погляд справляли враження сили.
— Наша! — заявив він, беручи останню взятку. — А тепер ще робер — і буде ясно, хто рубатиме ополонку.
У двері знову постукали, і лікар крикнув: «Увійдіть!»
— Либонь, цього робера нам так і не дадуть закінчити, — поскаржився він, коли двері відчинились. — А з вами що сталося? — Це вже до того, хто увійшов.
Прибулець марно намагався розкрити рота, скутого кригою так само, як і щоки. Виразно знати було, що він багато днів пробув у дорозі. Шкіра на вилицях йому аж почорніла, не раз відморожена. Від носа до підборіддя — суцільний лід, і тільки один отвір лишився для дихання. Через цей отвір він випльовував тютюновий сік, що, стікаючи, замерзав бурштиновою бурулькою з гострим кінцем, як борідка у Ван-Дейка [48].
Посміхаючись самими очима, він мовчки кивнув головою і підсунувся ближче до грубки, щоб розтав лід і можна було говорити. І сам цьому допомагав, обдираючи пальцями крижинки, що тріщали й шипіли, падаючи на грубку.
— Нічого зі мною не сталося, — нарешті спромігся він. — Але якщо у вашому гурті є лікар, то він дуже потрібний. Там на Малому Пеко чоловік зчепився з пантерою, і вона його страх як понівечила.
— А це далеко? — запитав лікар.
— Та щось із сотню миль.
— Давно це трапилось?
— Я три дні сюди добирався.
— І дуже покалічила?
— Плече вивихнуто. Напевне, кілька ребер зламано. Праву руку перебито. І все тіло, крім обличчя, аж до кісток роздерто. Дві-три найбільші рани ми сяк-так зашили й перев'язали артерії шворками.
— Опорядили, значить, — оскірився Ліндей. — А де ж були ті рани?
— На животі.
— Ну, тепер він уже готовий.
— Зовсім ні! Спершу ми їх чисто промили розчином проти блощиць, а вже потім зашили. У нас нічого не знайшлося, крім лляних ниток, але ми їх теж промили.
— Досі він уже мертвяк, — зробив висновок Ліндей, сердито перебираючи карти.
— І не подумає. Не такий це чоловік, щоб умерти. Він знає, що я поїхав по лікаря, і доживе, поки ви не приїдете. Він не здасться смерті. Я його знаю.
— Християнське вчення проти гангрени, еге? — знов оскірився лікар, — Але я не практикую. Та ще щоб їхати заради мерця аж за сто миль в таке морозище!
— А таки й їхати — заради людини, що й не думає вмирати.
Ліндей похитав головою.
— Шкода, що ви дурно їхали. Краще лишайтеся тут ночувати.
— І не думаю. Ми вирушимо через десять хвилин.
— Звідки у вас ця певність? — спалахнув Ліндей. І тут Том Доу вперше в житті виголосив промову:
— Бо він таки доживе до вашого приїзду, навіть коли б ви цілий тиждень вирішували, чи варто їхати. До того ж із ним його жінка, вона й сльозинки не зронила і допоможе йому продержатися, доки ви приїдете. Вони до нестями люблять одне одного, і воля в неї така ж сильна, як і в нього. Якщо дух його ослабне, вона вкладе в нього свою безсмертну душу і примусить його жити. Та тільки він не ослабне, можете закластися на це. Я — можу. Ставлю три унції проти одної, що він буде живий-живісінький, коли ви приїдете. У мене там на березі собачий запряг. Зважайте — через десять хвилин ми мусимо вирушити і мусимо дістатися туди менш як за три дні, бо поїдемо вже пробитою стежкою. Ну, я йду до собак і жду вас через десять хвилин.
Том Доу спустив навушники, надів рукавиці й вийшов.
— Дідько б його вхопив! — вигукнув Ліндей, обурено глянувши на зачипепі двері.
II
Того вечора, коли вже давно смеркло, Ліндей і Том Доу, пройшовши двадцять п'ять миль, зупинилися розбити табір. Це була немудра, добре знайома їм справа: розпалити багаття на снігу, поруч на ялинових гілках розстелити хутра для спільної постелі, а за нею розіпнути довгастий шмат брезенту, щоб відбивалося тепло. Доу нагодував собак і нарубав льоду та дров. Щоки у Ліндея горіли від морозу, коли він підсів до вогню зварити вечерю. Вони добре поїли, запалили люльки і розмовляли собі, поки сушилися їхні мокасини біля багаття, а потім, загорнувшись у хутра, поснули мертвим сном здорових і стомлених людей.