— Чим ви промивали? — спитав Ліндей у жінки.
— Сулемою, звичайним розчином, — відповіла вона.
Він швидко зиркнув на неї, кинув ще швидший погляд на пораненого і рвучко випростався. Вона дихала важко й нерівно, зусиллям волі намагаючись стримати хвилювання. Ліндей повернувся до чоловіків.
— Вийдіть усі — рубайте дрова або що хочете робіть. Тільки вийдіть.
Один з них завагався.
— Випадок дуже серйозний, — вів далі Ліндей. — Мені треба поговорити з його дружиною.
— Я його брат, — заперечив той.
Жінка благально глянула на нього. Він неохоче кивнув і ступив до дверей.
— І мені теж? — запитав Доу з лави, на яку був гепнувся увійшовши.
— І вам теж.
Тим часом, доки всі виходили, Ліндей взявся поверхово оглядати недужого.
— Отже, — сказав він, — це і є твій Рекс Стренг.
Вона спустила очі на потерпілого, немов бажаючи впевнитися, що це справді він, потім мовчки зустріла Ліндеїв погляд.
— Чого ти мовчиш? Вона знизала плечима:
— Навіщо говорити? Ти ж знаєш, що це Рекс Стренг.
— Дякую. Хоча я міг би нагадати тобі, що бачу його вперше. Сідай. — Він показав їй на стільчик, а сам сів на лаву. — Я страшенно стомився. Ти ж знаєш: шосе від Юкону сюди ще не проклали.
Він витяг складаного ножика й почав виймати скалку у себе з великого пальця.
— Що ти гадаєш робити? — спитала вона, почекавши хвилину.
— Попоїсти та відпочити перед тим, як рушу назад.
— Що ти гадаєш робити з… — Вона показала головою в бік непритомного.
— Нічого.
Жінка підійшла до лави і ніжно поклала руку на густі кучері.
— Ти хочеш сказати, що вб'єш його? — повільно мовила вона. — Уб'єш тим, що нічого не зробиш, бо ти міг би врятувати його, якби схотів?
— Розумій як знаєш. — Він замислився на мить і виклав свою думку з недобрим смішком — 3 давніх-давен у цьому нудному старому світі існує звичай саме в такий спосіб збуватися викрадачів чужих жінок.
— Ти несправедливий, Гранте, — лагідно заперечила вона. — Ти забуваєш, що це сталося з моєї волі, я сама цього бажала. Я вільна у своїх вчинках. Рекс не викрадав мене. Ти сам мене втратив. Я пішла з ним, рішуча й нетерпляча, з піснею на устах. Мене так само можеш звинуватити, що я викрала його. Ми пішли разом.
— Дуже зручний погляд, — зауважив Ліпдей. — Бачу, у тебе, Медж, такий же гострий розум, як і раніше. Це, певне, йому надокучило.
— Гострий розум не заважає сильно кохати.
— І не по-дурному, — докинув Ліндей.
— Отже, ти визнаєш, що мої вчинки розумні?
Він здійняв догори руки.
— Хай йому біс, от і говори з розумною жінкою! Чоловік завжди про це забуває і потрапляє в пастку. Мене не здивує, коли скажуть, що ти полонила його якимось силогізмом.
На відповідь щось подібне до усмішки з'явилося в пильному погляді синіх очей, і вся вона неначе запроменилася жіночою гордістю.
— Ні, беру свої слова назад, Медж. Навіть якби ти була дурепа, то й тоді полонила б його, та й кого завгодно, своїм лицем, вродою, поставою. Хто-хто, а я це знаю. Сам пережив і, хай йому біс, досі ще не виплутався.
Він говорив швидко, нервово й роздратовано і, як завжди — вона не мала сумніву, — щиро. Вона озвалася на його останні слова:
— Ти ще пам'ятаєш Женевське озеро?
— Як не пам'ятати? Я годі був до одуру щасливий. Вона хитнула головою, й очі її засвітилися.
— Отож заради того минулого. Прошу тебе, Гранте, згадай… на хвилинку… о, хоч на мить… чим ми були одне для одного… тоді?
— А тепер ти хочеш із цього скористатися, — посміхнувся він і знов узявся за свого пальця. Він витяг скалку, уважно оглянув її, тоді додав — Ні, дякую. Я не придатний на роль доброго самаритянина.
— Але ти ж проїхав таку тяжку дорогу заради незнайомої людини, — наполягала вона.
Його раптом прорвало:
— Чи не думаєш ти, що я хоч крок ступив би, якби знав, що це коханець моєї дружини?
— Але ж ти вже тут… тепер. А він там такий лежить… То що ти гадаєш робити?
— Нічого. З якої речі? Я йому нічим не зобов'язаний. Він пограбував мене.
Вона хотіла ще щось сказати, але в двері постукали.
— Ідіть геть! — закричав Ліндей.
— Може, вам потрібна допомога…
— Геть звідси! Принесіть лиш відро води! Поставте там за дверима.
— Що ти хочеш?.. — почала вона тремтячим голосом.
— Умитись.