— А тоді вони зчепилися, як два пси, як дві звірюки, — любив потім розповідати Пікколоміні над склянкою вина у своєму заїздику в Глен-Елені. — Пес пустив чоловікові ногу й рвонувся йому до горлянки. А чоловік перевернувся й учепився в горлянку псові. Обома руками, отак-о, вхопив його за шию. А собака мовчить. Він і раніше не гавкнув ні разу. А як чоловік здушив йому горлянку обома руками, він уже й не міг гавкнути. Та не в тому річ, це просто такий собака, що не гавкає, і квит. А коняка стоїть, дивиться та відсапується. Я теж дивлюсь, і так мені чудно!
А чоловік наче оскаженів. Тільки скажений міг би таке робити, як він. Я бачу, він вищиряє зуби, мов собака, й кусає пса за лапу, за писок, за живіт. Він кусає пса за писок, а пес його за щоку. Чисто тобі два чортяки гризуться, і пес іще підібгав під себе задні лапи та дряпає ними по-котячому. Подер на чоловікові сорочку, тоді груди, аж вони геть кров’ю залилися. А чоловік гарчить і завиває, мов дикий гірський лев. І душить собаку. Чисто два чорти.
Я бачу, що то пес містера Кенена. Гарний пан, я в нього два роки служив. То невже мені стояти та дивитись, як чужий скажений чоловік роздирає на шматки його пса? Я збіг униз, та зопалу забув нагорі сокиру. Добігаю, отак недалечко, як отут від дверей до дверей — двадцять футів чи, може, тридцять. А собаці вже ось-ось каюк. Язика висолопив, очі немов павутиною заснувало. Та він ще дряпає задніми лапами чоловікові груди, а той виє, як гірський лев.
Що ж мені робити? Сокиру я забувся. А чоловік задушить пса. Дивлюсь де каменюки — нема каменюки. Дивлюся дрючка — нема дрючка. А чоловік душить пса на смерть. То знаєте, що я зробив? Я ж не дурний. Я його носаком. Черевики на мені важкі були, не такі, як оце. Лісорубські черевики, з грубою твердою підошвою, ще й цвяховані. Я його й копнув носаком. Збоку голови, в шию, саме під вухо. Один раз. Добре копнув. Раз — і досить. Я знаю, куди треба вдарити. Саме під вухо.
Чоловік пускає собаку, очі йому заплющуються, рот роззявляється, і він уже лежить тихо. А пес трохи відсапався, ожив і зразу йому до горлянки, хоче загризти. Але я кажу: «Не можна!» — а сам хтозна-як його боюся. А чоловік уже очунює. Розплющив очі й дивиться на мене, як гірський лев. І гарчить, наче гірський лев. А я боюся його не менше, ніж собаки. Що мені робити? Сокиру я забувся. То знаєте, що я зробив? Я його ще раз копнув під вухо. А тоді скидаю із себе пояс і хустку з шиї та й зв’язав йому руки й ноги. І псові раз у раз кажу: «Не можна», — щоб він не чіпав чоловіка. А він дивиться на мене, і я бачу: він розуміє, що я йому не ворог. І що я зв’язую чоловіка. І він мене не кусає, та однаково я його боюся хтозна-як. Такий страшний собака! Хіба я сам не бачив, як він стяг чоловіка із сідла, дужого чоловіка й лютого, мов гірський лев?
Коли це надходять люди. У всіх зброя — рушниці, револьвери, пістолети. Я одразу й подумав: хуткий суд тут у Сполучених Штатах. Тільки-но я копнув чоловіка під вухо, оглянутись не встиг, аж прибігли люди з рушницями, щоб мене за те в тюрму забрати. Я спершу нічого не зрозумів. Декотрі, видно, злі на мене, лають, узивають усяко, одначе не хапають. Мені вже помалу світає в голові. Коли чую, вони про якісь три тисячі доларів балакають. Мовляв, я їм три тисячі доларів відняв. Я й кажу, що неправда — я зроду ні в кого не відняв і цента. Вони тоді як зарегочуть! Мені відлягло від серця, і я вже зрозумів. Три тисячі — то нагорода від уряду тому, хто спіймає злочинця, оцього самого, що я зв’язав своїм поясом та хусткою з шиї. І тепер ті три тисячі мої, бо я копнув його під вухо та зв’язав йому руки й ноги.
Відтоді я вже не роблю в містера Кенена. Бо я тепер сам багатій. Уряд виплатив мені три тисячі доларів, і містер Кенен подбав, щоб гроші таки одержав я, щоб їх не перехопили ті люди з рушницями. Три тисячі тільки за те, що я копнув під вухо чоловіка, скаженого, мов гірський лев. Оце-то щастя! Оце Америка! Як добре, що я виїхав з Італії та найнявся за лісоруба до містера Кенена. За три тисячі доларів я відкрив оцей заїзд у Глен-Елені. Я знаю, що заїзди — діло прибуткове. Ще як я був малий, мої тато тримали заїзд у Неаполі. А тепер я двох дочок до середньої школи віддав. І машину маю.
— Господи! Не дім, а цілий шпиталь! — вигукнула Вілла Кенен, вийшовши на простору веранду-спальню, де лежали Гарлі й Джеррі — перший з ногою в лубках, а другий з лапою в гіпсі. — А ви гляньте на Майкла! Не самих вас покалічено. Я тільки-но роздивилася, що йому трохи-трохи носа не перебито. Цілу годину клала припарки. Гляньте!