І тому Джеррі, коли натрапив на дике собача, що сховалось від вітру в затишну місцинку між грот-щоглою та високим світловим люком, не став зважувати, чи воно більше або лютіше за нього. Він знав тільки, що це одвічний ворог — дикий собака, який не вийшов із хащів до людських вогнищ. З нестямно-ра-дісним гавкотом, що враз привернув увагу чуткого й видющого капітана Ван-Горна, Джеррі кинувся в атаку. Дике щеня схопилося й прожогом гайнуло втікати, але Джеррі з розгону налетів на нього, перекинув, і воно покотилось по нахиленій палубі. А гострі зуби Джеррі вже впиналися в нього, і воно огризалося, гарчало, скавуліло з жаху, з болю, в огидній покірливості.
Однак Джеррі мав шляхетну вдачу. Така вже була його порода. Ворог не приймав бою, а тільки ганебно скиглив і безпорадно борсався під ним, тому він покинув дике собача під фальшбортом, куди воно скотилось, і відійшов. Він не думав, що так годиться. Він просто був так створений. Відбігши, він став на хисткій палубі, надзвичайно здивований, бо ще відчував чудовий запах дикого собаки, чия шерсть щойно була в нього в пащі, а у вухах йому ще лунали схвальні покрики капітана Ван-Горна: «Молодця, Джеррі! Твоя взяла, Джеррі! Оце-то пес! Добрячий пес!»
Джеррі відійшов геть, і, треба сказати, видно було, що він неабияк запишався. Він не йшов, а виступав і, озираючись на дике собача, що й досі скавчало під фальшбортом, немовби промовляв: «Ну, дарма, на цей раз годі з тебе. Тепер ти сходитимеш мені з дороги!»
Джеррі подався досліджувати далі цей новий, невеличкий світ, що ні на мить не спинявсь, а все здіймався, хилився, опадав на хвилях. Він натрапив на тубільців із Мерінджу й почав ретельно їх усіх обнюхувати, хоча вони супились на нього й сердито щось бурмотіли. Джеррі на відповідь задирливо гарчав і шкірив зуби. Так його привчено, що він, хоча й чотириногий, уважав себе вищим за них, двоногих, бо ж він завжди жив під егідою великого двоногого і вбраного в штани бога — містера Гегіна.
Були там ще й чужі тубільці, що верталися додому з Пенда-фріну й затоки Тисячі Кораблів. Джеррі конче мусив обізнатися з ними всіма. Це могло придатися йому колись згодом. Він не думав так. Він просто вивчав своє оточення про всяк випадок, без будь-якої свідомої передбачливості й не дбаючи про майбутнє.
Набираючись у такий спосіб нових знань, він дуже скоро відкрив, що й на «Еренджі» є два різновиди чорношкірих, так само як на плантації Меріндж були польові робітники й хатні служники. Тут одним різновидом були «поверненні» — пасажири, що верталися додому з плантацій, — а другим — команда судна. П’ятнадцятеро тубільців, що її складали, були ближчі до капітана Ван-Горна, ніж решта чорношкірих. Вони якось дужче належали «Еренджі» й капітанові. Вони працювали, виконуючи його накази, орудували стерном, тягли снасті, черпали відрами воду за бортом, виливали на палубу й терли її швабрами.
Як колись Джеррі дізнався від містера Гегіна, що до хатніх служників він повинен бути поблажливіший, ніж до польових робітників, коли ті поткнуться в садибу, так він тепер дізнався від капітана Ван-Горна, що до команди слід бути поблажливішим, ніж до чорношкірих пасажирів. З цими другими йому дозволялося більше, ніж із першими. Поки капітан Ван-Горн не хоче, щоб Джеррі ганяв його матросів, обов’язок Джеррі — не ганяти їх. Та однаково Джеррі ні на мить не забував, що він — собака білого бога. Хоч він і не ганяв цих кільканадцятьох чорношкірих, але й не допускався з ними ніякого панібратства. Він і їх тримав на оці. Бо йому траплялось бачити, як містер Гегін прив’язував і шмагав тубільців не менш привілейованих. Вони посідали у світі місце десь посередині між звичайними чорношкірими й білими богами, і слід було пильнувати, щоб вони свого місця трималися. Він погоджувався з їхнім існуванням, але рівними собі їх не визнавав. У найкращому разі він міг бути з ними холодно-чемний.
Джеррі ретельно обстежив камбуз — будку, абияк збиту зверху на палубі, відкриту вітру, дощу та бурям, з малесенького, навіть як на суднову, плитою, кріпленою мотузками та клинцями; вона страшенно диміла, однак двоє чорношкірих примудрялися готувати на ній їжу для восьми десятків людей, що були на судні.