— Ти молодий, маєш віру, маєш роботу, — сказав літній офіціант. — Усе, що треба людині.
— А тобі чого бракує?
— Усього, крім роботи.
— Ти маєш усе те, що й я.
— Ні. Віри я ніколи не мав, та й з літ молодих уже вийшов.
— Ходім. Годі теревені правити, будемо зачиняти.
— Яз тих, що ладні посидіти зайву часинку в кав'ярні,— сказав старший віком. — У гурті людей, що не квапляться йти спати. З усіма, кому потрібна світлинка серед ночі.
— А я хочу додому, хочу лягти спати.
— Ми з тобою різні люди, — сказав старший. Він уже одягся, збираючись іти. — Я кажу не тільки про молодість чи віру, хоч і те й те чудові речі. Кожної ночі мені шкода зачиняти кав'ярню, бо може статися, що хтось її шукатиме.
— Слухай, та є скільки хочеш пивничок, де відчинено до самого ранку.
— Ти цього не розумієш. Наша кав'ярня чиста й затишна. Тут ясне світло. Дуже приємне світло, а під деревами — затінок…
— На добраніч, — сказав молодший офіціант.
_На добраніч, — відказав його товариш. Вимкнувши електрику, він провадив розмову вже сам із собою. Передусім, звичайно, світло, але до того ще має бути чисто й затишно. І не треба ніякої музики. Атож, музика зовсім ні до чого. У нічному барі навіть посидіти спокійно нема де, а це ж єдине, що лишається в таку пору… Та чого ти, власне, боїшся? Ні, це не страх, не боязкість. Це просто ніщо, ти ж сам добре знаєш. Усе довкола — ніщо, і людина також ніщо. Ото й тільки, і потрібна лише якась світла місцинка, і щоб там було чисто й затишно. Є люди, що живуть отак і ніколи цього не відчувають, але ж ти знаєш, що все це nada у pues nada, у nada у pues nada [2]. Отче ніщо, що єси в нічому, нехай святиться ніщо твоє, нехай прийде ніщо твоє, нехай буде ніщо твоє як у нічому, так і в нічому. Нічого нашого щоденного дай нам на ніщо, і прости нам ніщо наше, як і ми прощаємо ніщо винуватцям нашим, і не введи нас у ніщо, але визволи від нічого… pues nada. Слава тобі, ніщо, сповнене нічого, і хай буде з тобою ніщо твоє…
Він посміхнувся і спинився перед баром, де виблискувала велика парова кавоварка.
— Що замовите? — спитав бармен.
— Nada.
— Otio loco mas [3],— сказав бармен і відвернувся.
— Маленьку чашечку, — мовив офіціант.
Бармен налив йому кави.
— Світло у вас ясне, приємне, а от прилавок не блищить, — зауважив офіціант.
Бармен подивився на нього, але нічого не сказав. Надто пізня була година для балачок.
— Ще одну? — спитав бармен.
— Ні, дякую, — відказав офіціант і вийшов. Він не полюбляв барів і пивничок. А тепер він одкине геть усі думки й піде додому, до своєї кімнати. Ляже в ліжко і десь аж на світанні врешті засне.
«Кінець кінцем, — сказав він подумки, — може, це просто безсоння. Таке з багатьма буває».
СВІТЛО ЖИТТЯ
Коли ми з'явилися на порозі, господар бару окинув нас поглядом, тоді простяг руку й накрив скляними покришками обидва блюда з безплатною закускою.
— Налийте пива, — сказав я.
Він націдив пива, зняв лопаточкою піну й чекав, тримаючи кухоль. Я поклав на прилавок п’ять центів, і він посунув пиво до мене.
— А вам? — звернувся він до Тома.
— Пива.
Він налив ще кухоль, зняв піну і, побачивши гроші, віддав пиво Томові.
— Що це за штуки? — спитав Том.
Господар не відповів йому. Він позирнув через наші голови й звернувся до чоловіка, що тільки-но зайшов:
— Слухаю вас.
— Віскі,— мовив той.
Господар дістав пляшку й дві склянки: одну порожню, другу— з водою.
Том простяг руку й зняв покришку з одного блюда. Там були мариновані поросячі ніжки, а щоб їх брати, поряд лежали дерев'яні щипці, схожі на ножиці з двома дерев'яними виделками на кінцях.
— Ні,— сказав господар і знову накрив блюдо покришкою.
Том уже тримав у руці оті ножиці з виделками.
— Поклади назад, — звелів господар.
— Ідіть ви… — сказав Том.
Господар поліз рукою під стойку, не спускаючи з ока нас обох. Я поклав перед ним п'ятдесят центів, і він випростався.
— Слухаю вас.
— Пива, — сказав я, і, перше ніж наливати, він зняв покришки з обох блюд.
— Ці бісові ніжки вже засмерділися, — сказав Том і виплюнув на підлогу те, що вкусив.
Господар промовчав. Чоловік, що пив віскі, заплатив і вийшов не озираючись.
— Сам-ти засмердівся, — сказав господар. — Знаю вас таких. Усі ви смердючі поганці.
— Він каже, що ми поганці,— мовив Томмі до мене.
— Знаєш що, — сказав я, — ходімо звідси.
— Забирайтесь геть, поганці,— сказав господар.
— Я вже сказав, що ми йдемо, — відрубав я. — Без вас надумали.