— Ми ще заглянемо, — сказав Томмі.
— Я тобі заглянуї — посварився на нього господар.
— Скажи йому, що він не за тих нас має,— обернувся до мене Томмі.
— Ходімо, — відказав я.
Надворі було хороше й темно.
— Що це за бісів закуток? — спитав Том.
— Не знаю, — відповів я. — Гайда на станцію.
Ми увійшли в те містечко з одного кінця, а виходили з другого. Скрізь пахло шкірою, дубом і наваленою купами тирсою. Коли ми дісталися туди, вже смеркало, а тепер зовсім споночіло, бралося на морозець, і калюжі на дорозі підмерзли по краях.
У приміщенні станції сиділи п'ять повій, що дожидали поїзда, шестеро білих чоловіків та четверо індіанців. Там було тісно, гаряче від груби й повно чаду. Коли ми зайшли, ніхто не розмовляв, і віконечко каси було закрите.
— А двері хто зачинятиме? — обізвався чийсь голос.
Я подивився, хто це сказав. То був один із білих. Одягом він не різнився від інших — шкіряні штани, груба картата сорочка, гумові чоботи лісоруба, — але був без шапки, обличчя мав незасмагле, а руки тендітні й білі.
— Ну, може, зачините все-таки?
— А чого ж, — відповів я і причинив двері.
— Дякую, — сказав він.
Чолов'яга, що сидів поряд, пирхнув.
— Ти мав коли справи з кухарем? — звернувся він до мене.
— Ні.
— То можеш побалакати ось із ним. — І повів очима на першого. — Він це полюбляє.
Кухар міцно стулив губи й відвернувся.
— Він мастить руки лимонним соком, — сказав той самий чоловік. — А щоб помив посуд, нічого й думати. Бачиш, які вони в нього білі?
Одна повія голосно засміялась. Уперше в житті я бачив таку гладку повію, та й просто таку гладку жінку. А сукня на ній була з того шовку, що міниться барвами. Були там ще дві дуже гладкі повії, майже такі, як вона, але ця, гладенна, важила Щонайменше дев'ять пудів. Хоча б хто її побачив, то не повірив би власним очам. І на всіх трьох були сукні з отого мінливого Шовку. Вони сиділи поряд на лаві, мов три гори. Інші дві були звичайнісінькі на вигляд повії — фарбовані перекисом блондинки.
— Ви тільки погляньте на його руки, — сказав той самий чолов’яга й кивнув головою на кухаря.
Гладенна повія знову засміялася, аж сколихнувшись усім тілом.
Кухар обернувся і різко мовив до неї:
— Замовкни ти, бісове одоробло.
А вона й далі сміялася, вся колихаючись.
— Ой боже, — проказала вона. Голос у неї був приємний. — Ой боженьку ж ти мій…
Дві інші гладухи сиділи мовчки, незворушно, і здавалося, що вони несповна розуму, але вони теж були гладенні — хіба що трохи не такі, як та найгладша. Кожна з них напевне заважила б далеко за шість пудів. Дві фарбовані трималися статечно.
Крім кухаря й того чолов'яги, що розказував про нього, там були ще два лісоруби — один з цікавістю прислухався до розмови, але сам заговорити не наважувався, а другий, здавалося, чекав нагоди й собі докинути слівце, — та ще два шведи. На краю лави сиділо двоє індіанців, а один стояв, прихилившись до стіни.
Той, що чекав нагоди пристати до розмови, пошепки сказав мені:
— Мабуть, ото так, наче залазиш на копицю сіна.
Я засміявся і переказав його слова Томмі.
— Побий мене сила божа, коли я ще десь бачив таке, — мовив він. — Ти поглянь на цю трійцю.
Потім озвався кухар:
— А скільки вам років, хлопці?
— Мені дев'яносто шість, а йому шістдесят дев'ять, — відказав Томмі.
— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом гладуха. Вона таки справді мала гарний голос.
Інші повії навіть не всміхнулися.
— Невже не можна відповісти як годиться? — сказав кухар. — Я ж питав вас по-дружньому.
— Одному сімнадцять, другому дев'ятнадцять, — відказав я.
— Що ти верзеш? — обернувся до мене Томмі.
— Не хвилюйся, все гаразд.
— Можете звати мене Еліс, — сказала найгладша повія і знов затряслася від сміху.
— Це твоє ім'я? — спитав Томмі.
— Авжеж, — відказала вона. — Еліс. Правда ж? — І обернулася до лісоруба, що сидів поряд з кухарем.
— Еліс, так і є.
— От би тобі справді таке ім'я, — озвався кухар.
>— А це і є моє ім'я, — сказала Еліс.
— А як звати інших дівчаток? — спитав Томмі.
— Гейзел і Етель, — відказала Еліс.
Гейзел і Етель усміхнулися. Вони були не вельми кмітливі.
— А тебе як звуть? — звернувся я до одної з фарбованих блондинок.
— Френсіс, — відказала вона.
— Френсіс, а далі?
— Френсіс Вілсон. Чи тобі не однаково?
— А тебе? — спитав я другу.
— Не будь такий цікавий, — відрубала вона.
— Він просто хоче, щоб ми всі заприятелювали між собою, — втрутився до розмови той, що говорив спершу. — А ти хіба не хочеш?