Хоч вогонь був щільний, але в пошуках кращого місця для спостереження ми перебігли на іншу висоту, поперед передової лінії республіканців. Скоро й там стало незатишно, хоч і видно було все як на долоні. У солдата, що лежав поруч, після кожного пострілу заїдала гвинтівка, і я показав йому, як відкрити затвор ударом каменя. Потім на передовій радісно закричали, і ми побачили, як за сусіднім гребенем фантасти залишають першу лінію окопів.
Вони бігли нагинці, стрибками — не панічно тікали, а відступали, і, щоб прикрити їхній відхід, кулемети у них в тилу перенесли вогонь на наш гребінь. Я знову пожалкував, що не прихопив лопатки, і ми стали дивитися, як республіканці невпинно долають крутий підйом. Так тривало цілий день, і надвечір вони просунулися на шість кілометрів від місця, звідки почалася атака.
Вдень ми спостерігали, як республіканці форсують стрімкі схили Мансуето. Ми бачили, як бійці на бронемашинах атакували ворога, що засів на фермі за сто ярдів від нас: бронемашини під'їхали впритул до будинку і відкрили шалений вогонь по вікнах, щоб бійці могли увірватися всередину з ручними гранатами. Ми лежали під сумнівним захистком трав'янистого пагорбка, а фашисти обстрілювали з восьмидесятиміліметрових мінометів шосе за нами й поле: чути було короткий посвист і відразу — сухий вибух. Одна міна розірвалася серед атакуючих, і один боєць вибіг з диму і почав круто забирати вбік і назад, потім отямився і побіг доганяти товаришів. Ще один боєць лежав там, де осідав дим від вибуху міни.
Дим того дня не слався по вітру. Після арктичного холоду, п'ятиденного штормового вітру й снігової бурі мов настало бабине літо, — димки розривів здіймаються вгору й повільно осідають. І весь день війська атакували, закріплювалися і знову атакували. Коли ми йшли дорогою, бійці, що сиділи в канаві, прийняли нас за старших штабних офіцерів, бо ніщо так не вирізняє людину на фронті, як цивільний одяг, і гукали нам:
— Гляньте он на тих, що на пагорку! Коли буде наступ? Скажіть, коли він буде?
Ми сиділи за деревами — заспокоювала товщина стовбурів — і дивились, як кулі зрізують похилені нижні гілки. Помітивши, що фашистські літаки повернули в наш бік, ми сховалися у розщілині, але вони розвернулися, зробили коло і скинули бомби на республіканські позиції біля Конкуда. І весь день ми рухалися за республіканськими частинами, що неухильно просувалися вперед. Вгору по схилах, через залізницю, з боєм через тунель, і вище, в обхід Мансуето, потім по шосе униз до повороту біля другого кілометра, і, нарешті, останній підйом на підступах до міста, де проти заходу сонця різко вимальовувалися геометричні обриси будинків і сім церковних шпилів.
У надвечірньому небі панувала республіканська авіація, скрізь снували стрімкі, мов ластівки, винищувачі; і, поки ми стежили в бінокль за їхнім витонченим польотом, сподіваючись побачити повітряний бій, до нас з гуркотом під'їхали два ваговози, і з кузова, відкинувши задній борт, висипали хлопчаки, які поводилися так, наче їх привезли на футбольний матч. Лише побачивши, що в кожного ремінь з шістнадцятьма гранатними підсумками і за спиною по два рюкзаки, я зрозумів, що то підривники.
Капітан сказав:
— Хлопці чудово працюють. Побачите, як вони прориватимуться в місто.
І ось в останніх відблисках сонця і при світлі гарматних спалахів — жовтіших, ніж іскри з тролейбусних дротів, але таких же раптових — ми побачили, як ці хлопчаки розгорнулися за сто ярдів від нас і під щільним прикриттям кулеметно-автоматного вогню прослизнули останнім схилом нагору, до самого міста. Біля стіни вони на мить затримались, потім — червоно-чорний спалах, гуркіт гранат, і, перемахнувши через стіну, вони увірвалися в місто.
— А не можна було б піти разом з ними? — спитав я полковника.
— Чудово, — відповів той. — Непогана думка,
Ми стали спускатися вниз по шосе, але вже смеркало, і, зустрівши двох офіцерів, що перевіряли розкидані підрозділи, ми вирішили приєднатися до них, бо в темряві нас могли прийняти за чужих, а пароля ми не знали.
Землю оповивав теплий морок, а ми йшли по шосе, що вело вниз, до Теруеля. Ніч дихала спокоєм, і кожний різкий звук здавався недоречним.
На шосе ми натрапили на мертвого офіцера, якого вбило, коли він вів своїх бійців у вирішальну атаку. Рота пішла далі, а він лишився на асфальті, бо на цій фазі бою мертвих не підбирають.