— Спробуйте проїхати через малий місток, його саме лагодять, — порадив вартовий.
Наш шофер рвонув з місця, протиснувся між ваговозами, обминаючи свіжі воронки, від яких ще гірко пахло паленою землею та амоналом — у такій вирві вмістилося б два грузовики. Ось і шісток. Попереду їхав віз, ущерть навантажений мішками із збіжжям, посудом та хатнім добром. Усе те ледве тягнув мул.
— Назад! — крикнув вартовий до селянина, що правив возом, але назад мул не йшов, і віз перегородив дорогу. Тоді ваш
кореспондент узявся підштовхувати воза, селянин спереду тягнув мула за вуздечку, віз повільно рушив уперед, а за ним і наша машина. Вузькі ковані залізом колеса воза продавлювали тонкі дошки настилу, щойно прибитого саперами, які намагалися якнайшвидше полагодити хисткий місток.
Вони пиляли й стукотіли молотками спритно й несамовито, як злагоджена команда на судні, що терпить аварію у відкритому морі. Неподалік звисав у річку залізний прогін великого мосту через Ебро, а ще одного не було зовсім. Зусилля сорока восьми бомбардувальників, які скидали, судячи з воронок і руїн, бомби принаймні по триста — чотириста п'ятдесят фунтів, доконали тортоський міст. У місті горіла цистерна з бензином, їхати містом було так само, як пробиратися по кратерах Місяця. Залізничний міст уцілів і, звичайно, скоро наведуть понтонну переправу, але в тих, хто залишився на західному березі Ебро, попереду тривожна ніч.
ТОРТОСА СПОКІЙНО ЧЕКАЄ ШТУРМУ
НАНА, 18 квітня 1938
Дельта Ебро, Іспанія. У зрошувальній канаві було повно жабенят. Увійдеш у воду — і вони сполохано кидаються врозтіч. За залізничною колією, у викопаних в гра-вії мілких окопах, заліг цеп молодих бійців, і їхні багнети видніли над блискучими рейками, що мали скоро поіржавіти. Перед боєм юнаки ніби враз подорослішали — їхні обличчя були зосереджені.
На другому березі ворог щойно захопив плацдарм, і останні бійці перепливли річку, коли вже було підірвано понтонний міст. Ворожа артилерія стріляла з маленького містечка Ампос-ти, за річкою, і снаряди рвалися на відкритій місцевості та на дорозі, не завдаючи особливої шкоди. Спочатку гуркав і відлунював постріл, потім наростало виття снаряда, наче хто дер тканину, а тоді серед виноградних кущів злітали руді стовпи землі.
Поки гармати лише пристрілювалися, ще без розвідки й коригування, війна доти була ніби безцільна й безпечна, тому ваш кореспондент спокійно пішов собі вздовж залізничної колії шукати місця, звідки можна було б краще бачити дії франкіст-ських солдатів на протилежному березі.
На війні часом чигає така смертельна небезпека, що отак відкрито ходити в певному місці — просто дурість або ж хизування. Але інколи, переважно перед справжнім боєм, може здатися, що вернулося далеке минуле й ти спокійно ходиш, мов по арені перед коридою.
На тортоську дорогу пікірували німецькі літаки і обстрілювали її з кулеметів. Які ж усе-таки німці методичнії Вони сумлінно роблять своє, і коли заповзялися знищити вас, то нікуди ви не дінетесь. Якщо ж літаки мають якусь іншу мету, ви можете бути більш-менш спокійні навіть зблизька: навіть можете дивитись на них, як на левів, що роздирають здобич. Якщо у них є завдання на зворотному шляху обстріляти дорогу, будьте пев-йі — вони це зроблять. А, закінчивши своє, точнісінько як ото банківські службовці після роботи, подадуться додому.
Далі в бік Тортоси, де діяли літаки, видно, гуготіло. А тут, у дельті, артилерійська перестрілка набирала сили й скидалася на розминку бейсболістів, що знічев'я перекидаються м'ячем. Ти неквапом перейшов місцевість, перебігти яку наступного дня може коштувати тобі життя, і попрямував над каналом, паралельним з Ебро, до білої будівлі, що підносилася над усім жовтим містом на тому березі, де фашисти готувалися до атаки.
Всі двері там були позамикані, і тобі не вдалося піднятися на дах, але з утоптаної стежки понад каналом і так видно, як ворожі солдати скрадаються між деревами до високого зеленого берега. Республіканська артилерія пристрілювалась до ворожих позицій у місті, й стовпи вапняного пилу раз у раз злітали над будинками й дзвіницею, де, напевне, містився спостережний пункт. Але поки що особливої небезпеки не відчувалось.
За останні три дні на тому березі, коли наступали війська генерала Аранди, загроза раптом нарватися на його кавалерію, танки чи броньовики була така ж реальна, як і пилюка, що нею дихали, чи дощ, що зрештою прибив її і періщив тобі в обличчя у відкритій автомашині. Та ось дві армії зійшлися, і за Ебро розгориться бій, але тепер, після довгої непевності, те сприймалося ніби із полегкістю.